Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Лише тепер влаштування таємної копальні мені стало остаточно зрозумілим.

Побоюючись ворогів, іспанці розробили багатоступеневу систему захисту. По-перше, треба було знайти шлях через каньйони; по-друге — прохід крізь водоспад; по-третє — лаз у другу печеру; по-четверте — розташування справжнього штреку, проритого в середині шахти вздовж срібної жили. Якби не боцман-іспанець, що колись служив на копальні, Пратт не зумів би підшукати такого надійного сховку для скарбу. Дитяча лічилка якнайкраще підійшла для того, щоб зашифрувати шлях до скарбу. Щоправда, Пратт дещо підправив загальновідомий віршик, щоб він точніше відповідав маршруту. Якщо мені не зраджує пам’ять (а вона мені ніколи не зраджує), насправді лічилка звучить так:

Стриб-скок, стриб-скок

З підбора на носок,

Стриб-скок, стриб-скок

Я на захід, я на схід,

Стриб-скок, стриб-скок,

Та і з бруска на брус під.

Стриб-скок, стриб-скок

Та макітрою в дашок.

Капітан прибрав зайве, дещо злегка переробив і завчив інструкцію напам'ять. Тому він перед смертю все повторював переінакшену лічилку. Ймовірно, у маренні шукав свій скарб і все ніяк не міг знайти…

У галереї за моєю спиною співав і танцював Гаррі Логан. Стеля у галереї була низькою, нижче двох ярдів, тому, підстрибуючи, штурман бився маківкою, але, здається, не помічав цього.

— Папуго, мудра птахо! — щиро вигукнув він, побачивши мене. — Я замовлю тобі золоте кільце на лапу! Я годуватиму тебе сараною в цукрі! А коли ти здохнеш, я накажу прикрасити твоє опудало рубінами! Ось цими!

Він відкрив віко великої сап’янової скрині і тремтячими руками перебирав коштовне каміння. Здавалося, він занурює руки у багряну піну. Стінами ковзали переливчасті відблиски.

Сарану в цукрі їж сам, без золотого кільця я якось проживу, а щодо опудала, то це ми ще подивимося, хто кого переживе, подумки іронізував я, але визнаю, слова вдячності мені були приємні. Я ж не розпещений людською вдячністю.

Пропускаю діалог між навіженим від радості штурманом і Летицією. Пояснення були недоладними, до того ж ускладненими химерами колодязного відлуння. Минуло чимало часу, перш ніж напарники домовилися, як діяти далі. Простіше за все було б спочатку повантажити на дошку скриню, а Логана підняти за наступним заходом, але Гаррі на це не приставав. Він кричав, що не розлучиться «з камінчиками» ці на хвилину, це ж бо розіб’є його серце. Насправді ірландець, звісно ж, боявся, що заволодівши скринькою, Епін полишить компаньйона гнисти в шахті або, гірше того, відріже канат під час підйому. Однак витягнути за один раз І людину, і скриньку Летиції було не під силу. Скільки вона не намагалася, повернути важіль не вдавалося.

Розгнівавшись, вона крикнула:

— Не клейте дурня, Логане! Що заважає мені перерізати мотузку прямо зараз? Ви гепнетесь донизу, скрутивши шию, й я потім прив’яжу новий трос, спущусь і спокійно зберу коштовності!

Згнітивши серце, Гаррі дозволив витягнути скриню раніше, змусивши лікаря присягнутися, що він не відкриватиме піко, а спочатку підніме товариша.

Після стомливих перемовин ретельно закріплена на сидінні скриня нарешті поїхала нагору. На її ляді урочисто сидів я, гордо розправивши крила. Хіба не моїми зусиллями було знайдено скарб?

З натугою Летиція переставила важкий трофей на підлогу. Він важив, певно, не менш ніж сотню фунтів — не в останню чергу через саму скриню, щедро оббиту міддю.

З дірки чулися ревниві вигуки:

— Не заглядайте в неї, не заглядайте! Спочатку витягніть мене, ви присягалися спасінням душі!

Весь час, поки дівчинка крутила коловорот, ірландець чигав «Господи, помилуй мене грішного». Нечасто доводилося мені чути, щоб хтось молився з таким завзяттям. Певно, Гаррі вважав, що в ці хвилини його життя в буквальному сенсі висіло на волосинці. Якби вони з Летицією помінялися місцями, я б не поставив і рисового зернятка на те, що у рудого штурмана чесність переможе жадібність.

— Ви шляхетна людина, Епіне! — схвильовано вигукнув Гаррі, зграбно вибравшись з діри. — Дайте я вас поцілую!

Та Летиція ухилилася від поцілунків штурмана, перемазаного брудом.

— Відчиняйте скриню! Нетерплячка бере, так хочеться поглянути на скарб.

Однак тепер Логан не квапився. Він хотів насолодитися ефектом.

Спочатку Гаррі вдягнув сукню і повісив шаблю, проробивши все це з величчю царської особи, що готується до церемоніального виходу. Потім встановив по краях чотири смолоскипи — мовляв, виблискуванням коштовностей краще милуватися при світлі відкритого вогню. Після цього став в урочисту позу і проголосив:

— Джеремі Пратт був дивною людиною. За зовнішністю і звичками шибайголови у ньому ховалася душа поета! Він виклав коштовності шарами: знизу перлини, потім діаманти, потім смарагди, потім сапфіри, а зверху рубіни. Дивіться і запам’ятайте цю хвилину на все життя! Нічого прекраснішого ви не побачите, навіть якщо проживете сто років!

Він відкинув ляду жестом чарівника, і я знову побачив багряне сяйво рубінів, але тепер воно було ще яскравішим і більш насиченим.

Летиція охнула, а Логан глибоко занурив у скриньку руки, зачерпнув повні пригорщі перснів, намист, підвісок — і пурпурова поверхня немов скипіла сяючим буянням барв. Не думаю, що це була найпрекрасніша мить у моєму житті, але запам’ятати її дійсно варто.

В екстазі штурман все ворушив і ворушив уміст скрині, ніяк не міг зупинитися. Червоні, сині, зелені, молочні камені перемішалися і заграли райдужними спалахами, відтінені важкуватим блиском золотих оправ.

— А ось і рожевий алмаз, за який губернатор викупив свій палац!

Гаррі показав довершено круглий, невідгранований камінь дивовижного відтінку. Розміром він був з райське яблуко. Я не знаюся на ювелірних тонкощах, але думаю, що. важив він не менш ніж шістдесят каратів, а отже, був одним із найбільших діамантів за межами Індії.

— Все це ми розділимо навпіл. Тільки спочатку спекаємося двох ідіотів, які очікують нас ззовні. Фляга з вами?

— Так, — спокійно відповіла Летиція і погладила рожевий камінь, перш ніж покласти його назад у скриню.

— Ну, беріться. Ні, з іншого боку, у мене ж ліва рука порізана, самі знаєте. — Вони підняли скриню й понесли її до виходу. — А крім того, мені ще належатиме добряча частина від золота й срібла, що залишилися внизу. Присягаюся, мені судилося стати найбагатшим з усіх рудих ірландців! — Логан хрипло розсміявся. Як на мене, він був несповна розуму. — Прикро, що ви не дівчина, Епіне. З таким посагом я б охоче одружився з вами!

Вона сухо відповіла:

— Ви мені не до вподоби.

Пройшовши лаз, що вів до головної печери, я озирнувся. Копальня була освітлена ще палаючими лампами,