Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

трохи на нього схожий) і ще хтось з ним на веслах. Вони підпливають до визначеного місця лише після того, як обміняються умовним світловим сигналом з Бойком. «Без цього, — напучував генерал Семеняка, — робіть вигляд, що гребете, але лишайтесь на місці. На випадок бою ваш кулемет, майоре, не повинен дати їм підвести голови. Група Мороза, знявши аванпост бандерівців з малої скелі, прикриє вас фланговим вогнем, перетне шлях 135-му до човна…» У задумі план бун реальним і простим, проте Бойко добре знав, що від задуму до здійснення шлях буває всіяний такими несподіванками, які здатні перевернути все з ніг на голову. І тоді єдине, на що можна сподіватися, так це на вміння тверезо оцінити ситуацію й прийняти правильне рішення.

Василь Бойко плескався в озері, неначе малий хлопчак, що допався до купання. Пирхав від задоволення, ляпав долонями по воді, підстрибував, ухкав, усім тим лякаючи поважних чайок, що не звикли до людей у цій дикій місцині. А сонце вже зовсім скотилося понад сині ліси західного берега, занурило малиновий краєчок у чорне, набухле дощами; пасмо хмар, на очах осідаючи в нього все глибше. Була вже чверть по двадцять другій годині, коли на скелі з'явилась розвідка надрайонного. Бойко зразу впізнав кряжисту постать Кадуба. Бандерівець постояв якийсь час, озираючись на всі боки, і лише після того почав спускатися. За ним; ішло ще двоє з автоматами напоготові. Спускались ущелиною, що свідчило про добре знання місцевості, бо тільки там можна було при потребі заховатись од прицільного вогню. Однак вони швидко переконалися, що ніхто з присутніх на березі не збирається по них стріляти.

Кадуб сплигнув із каменя на пісок і, не криючись, рушив до Бойка. Певне, ще зі скелі впізнав тих, що чекали.

— Що це ви, як на Йордані, купіль влаштували…

— Треба хоч трохи бруд змити, бо вже тхнемо, — відповів Ліщинський, придивляючись до запорошеного, в патьоках поту обличчя Кадуба.

— Ай-я! Які… А по три місяці з бункера не вилазити?

— Не велике геройство місяцями сидіти по криївках та годувати вошей. Не дивіться на мене шулікою, друже, — сказав Ліщинський. — Я чув від Тура, що у проводі невдоволені пасивністю підпілля. Декому доведеться відповідати за те перед великим збором. Принаймні так думає Тур, а він…

— Що вони знають, сидячи по тих закордонах! — присів на камінь Кадуб. — Коби хто з них хоч раз підставив груди під чекістські кулі, то, скурвій син, заспівав би іншої! Їм, бач, бридко від наших вошей!

— Та не беріть до серця, — сказав Василь Бойко, натягаючи штани. — Сідайте ближче та, поки є час, закусимо чим бог послав.

Ліщинський розв'язав клумак, принесений від отця Феоктиста. Карафка з горіховою, сало, яйця, добре випечений домашній хліб справили на голодного бойовика враження. Підсунувся до клумака, недовірливо приглядаючись до провізії.

— Звідки така розкіш?

— Пані Стефа передала для Тура, а він уже і нам трохи…

— А коли ви бачили Стефу? — раптом запитав Кадуб.

— Ще до того, як зустрілися з вами на кладовищі в Дубівці.

— А-а… Якось непевно звів брови бойовик. По всьому видно: йому було відоме щось таке, про що не знали ні Бойко, ні Ліщинський. Розпитувати було небезпечно, і Бойко повернув розмову до трапези.

— Призволяйтеся, друже… Зрештою, то не наша справа судити провід. Ми — люди маленькі, й радощі наші теж… Пийте на здоров'я.

Кадуб завагався.

— Та не сумнівайтеся, — сказав Василь, перехиливши плескатого німецького кухлика. — Горілочку з горіха споживають без гріха…

— Я спочатку трохи з'їм, а то мені зразу в голову б'є.

— То вже як кому… — відказав Бойко, наливаючи у кухлик. Кадуб випив. Од задоволення очі йому звелись до неба. Хукнув у рукав і, напхавши повний рот, гукнув до своїх.:

— А йдіть-но сюди… Закусіть трохи, а то вже зовсім охляли…

Бойовики Кадуба виявились іще безвусими хлопчаками.

Поглядали на незнайомих з острахом, мов голодні вовченята, проте сало наминали за обидві щоки. Горіхова зразу похилила їх у сон. Почав позіхати і Кадуб. Бойко налив у кухлі.

— Ну, ще по одній, за знайомство!

Трапеза тільки-но входила в смак, коли з лісу долетів крик сови. Василь звів очі на Кадуба. Той знизав плечима, ніби й справді нічого не розумів. Тим часом з обох боків скелі вийшли озброєні люди. «Мабуть, друга розвідка, — майнуло в голові у Василя. — Але хай перепровіряють, зараз тут тільки ми та вони».

— Хто ці? — вихопилось у Ліщинського.

— Не хвилюйтесь, свої… То Кужіль з хлопцями.

— Та він же з Максимом пішов до Леміша? — здивувався Бойко.

— Пішов і прийшов… Передав вашого радиста по лінії зв'язку й повернувся…

— Ну, що-о… тут у вас, п-панове геро-ої? — замість привітання спитав Кужіль.

— Тихо, друже провідник, — виструнчившись, відказав Кадуб.

Кужіль пильно поглянув на Бойка, потім на Ліщинського і знову перевів погляд на Кадуба.

— К-коли?

— О двадцять третій, — замість Кадуба відповів Бойко. — Та он вони, здається, вже пливуть.

Ліщинський нахилився до ліхтарика, що лежав поруч з його автоматом, але чобіт Кужіля наступив на зброю.

— Не розумію, друже провідник, — спокійно сказав Бойко.

— Зброю доведеться у вас відібрати.

Кадуб кипувся до Бойка і вчепився в його автомат.

— П-пістолі, но-ожі, все, що маєте, по-окладіть сюди. І то-о до останнього. Потім віддамо, я-ак розходитись будемо.

Така пересторога з боку охоронців надрайонного не передбачалась, проте що вдієш, і Бойко вийняв із кишені свій браунінг. Ліщинський засопів невдоволено, проте й собі віддав парабелум.

— Ви-ибачайте, маємо дба-ати про безпеку, — кинув Кужіль.