Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

почав говорити знову, але якось дивно і безладно. — Виходить, — ніби питаючи себе самого, сказав він, — виходить, відомий мисливець Асатур серцем менший за цих дітей? Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші шкодуватиму? Ні, досить, досить! — Дід обернувся до Баграта. — Баграт-джан, придушило мене це багатство… Ці мільйони серпе моє висушили… Піду, принесу, на душі стане легше… — Він звівся і рішучими кроками вийшов з кімнати.

Ніхто не зрозумів слів старого.

— Що сталося з нашим дідом? — здивовано звів брови Баграт. — Захворів він, чи що? Які мільйони?..

Арам Акопян здивовано знизав плечима.

Будинок старого був недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого туго набитого мішка, він з’явився.

— Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… — сказав він, кладучи мішок на долівку. — Дочко, принеси який-небудь килим! — звернувся він до матері Камо.

Всі перезирнулись і зашепотіли.

— Іди додому, — поклав руку на плече старого Баграт. — Іди відпочинь, заспокойся…

— Кажу, килим дайте! — розсердився старий, — Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу.

Мати Камо пішла за килимом.

— Відійдіть, місце звільніть. Ось так! — командував дід, широко розставивши ноги і розмахуючи руками.

Взявши килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.

Усі на мить остовпіли.

— Ой!.. — крикнула Асмік.

Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги, каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпуче виблискуючи, купою висипались на килим…

Старий стояв над цими скарбами гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.

— Що? Сказав — дам мільйона! А ви гадали — збожеволів старий? Га, що тепер скажете?..

Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, сповненим докору поглядом Арама Акопяна. І раптом старий усе зрозумів: радісна, переможна посмішка зникла, і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.

— Пробачте, люди!.. Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… — глухим голосом сказав він крізь сльози.

Обличчя діда виражало страждання, відразу він наче постарів, став дряхлим і жалюгідним.

— Звідки? — суворо запитав Арам Акопян.

— Знайшов у карасі, який ми привезли з Чанчакару… під медом…

— Чому ти до цього часу ховав, нікому не казав?

Всі насторожились, почувши це запитання.

— Арештують! — злякано прошепотіла Анаїд.

— І добре зроблять, — сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.

А старий мисливець продовжував каятись:

— Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці!.. Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежало на моєму серці, мучило мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягара!

— Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?

— Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені ставало. Готовий був крізь землю провалитися… — Старий показав на Камо, на його товаришів. — Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки — не про себе, а про всіх нас, а мої думки — тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…

Всі мовчки слухали.

— Життям цієї молоді клянусь, — промовив старий, — що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі — віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою втратив через оцей мотлох?

Старий вороже глянув на скарби.

У кімнаті стало тісно. Чутки про незвичайну подію миттю облетіли село, і в будинок коваля Самсона набилося повно людей.

Мовчки слухали старого. Всі розуміли, що він винен, і чекали: що ж скажуть ті, хто має право судити?

— Чого скиглиш? — раптово перебив старого рахівник Месроп. — І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…

— Заради чого віддав би? — підтримала його Сона. — Добре ти зробив, діду, каятись нема чого.

І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Але, коли Месроп простяг руку, щоб допомогти старому звестись на ноги, той відштовхнув його і сказав обурено:

— Геть!.. Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?.. Ні, нехай мене народ судить…

Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:

— Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жити нема чого… Накажіть мене в тюрму відвести. Ні тюрми, ні смерті я не боюся. Ім’я моє чесне втрачу — ось чого страшно. Що таке смерть?!

Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду.

Суд народу

До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.

— Провина велика, — сказав він, — але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто, кому б дід на своєму віку не допоміг?..

— Нема таких людей, — почувся голос Анаїд, матері Асмік.

— Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! — Продовжував Баграт. — Те, що він скарби тримав і