Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

За дошкою здіймалася гора, з неї вони знову побачили Віслу й місто, що лежало над самим берегом. Шосе йшло над рікою, не було жодного повору – то хоч-не-хоч поїхали між будинками.

Набережна Вісли тут була гранітна, вулиці вимощені квадратними плитками. Через кожних кілька метрів стирчали залізні тумби, до двох із них товстими линвами прив'язано баржу. На палубу й звідти на берег можна було зійти по кладці. Невисокий кремезний капрал у тиковій формі з плямами мастила на колінах керував вантаженням мішків з борошном. Черешники зупинились, прислухаючись, як капрал гримає на робітників і солдатів, що їм допомагали.

– Подержи, Томеку, – наказав батько і, злізши з велосипеда, підійшов ближче. – Пане капрал… – Але той навіть не озирнувся.

– Пане сержант… – покликав Черешняк голосніше, почекав трошечки, а тоді гукнув: – Пане поручику!

– Не знаєтесь на чинах, громадянине? – Капрал одвернувся. – Я не поручик, хай йому грець.

– Але певно будете. З такою зовнішністю.

– Чого вам, батьку?

– Заберіть.

– Не можу, військовий транспорт.

– Та ж не гармати, а тільки борошно.

– Звідки знаєте?

– Бачу.

– Це ще нічого не доводить. А може, в борошні – гранати?

– А я, може, сина в Гданськ везу до війська.

– Для цього є мобілізаційні пункти. – Капрал шморгнув кирпатим носом і спідлоба подивився на Черепгаяка.

– Хочу його до своєї танкової бригади.

– Відколи це наша бригада стала вашою?

– Бо я під Студзянками вів підмогу для батальйону Баранова, на танку з номером 102.

– «Рудий»!

– Не було рудого. Поручик, що командував, був чорнявий, той біля радіо – білявий, як льон.

– Тепер той білявий командир… Гей там, швидше з цими мішками! – поквапив вантажників і додав: – Тепер я в тому екіпажі буду. Капрал Віхура.

– Черешник, – старий торкнувся капелюха.

– Ну, що дивитесь, батьку? Як до нашої бригади, то сідайте. Де син?

– Томеку! Йди-бо сюди.

– Заждіть, – капрал зупинив хлопця, помацав м'язи. – Може б, допоміг?

– Можна. Допоможи їм, Томеку. – Черешняк узяв велосипеди, спритно перевів через кладку і поклав на палубі біля стернової будки.

Томаш, широко ступаючи, пішов до відчинених дверей складу. Піддали йому мішок на плечі, а він узяв ще одного під пахву й попрямував по кладці на баржу.

На цій баржі, завантаженій мішками з борошном, яку тягнув малий, закіптюжений, чорний як смола буксир, залишаючи за собою клуби густого диму, пливли вечір, ніч і ще півдня. Пливли б, може, до самого Гданська, якби Томаш надміру не постарався. А почалося з того, що солдати мали гармошку, один одному тицяли її в руки, пробували грати, але ніхто не вмів.

– Дайте-но сюди, – сказав Віхура. – Нових спитаю.

Він узяв гармошку й перейшов понад бортом на корму – там, під стерновою рубкою, сиділи на своїх куртках Черешняки.

– Вмієте грати, батьку?

– Син заграє.

Томаш мовчки взяв гармошку, спробував заграти, пару тактів, і його обличчя враз посвітліло. Набравши повні груди повітря, підморгнув капралові й після хвацького вступу заспівав.

Там стоїть валізка вже готова,

Там, на лаві, в світлиці.

Винеси мені валізку, мила,

Вийди до залізниці.

Капрал усміхнувся і, спершись на стернову рубку, став вистукувати влад по жерстяному даху.

На буксирі застережливо заревіла сирена, але Томаш грав собі й грав.

З буксира лунко вдарила кулеметна черга, потім друга й третя.

Там давно готова залізниця,

А при ній – великий плац.

Як я від'їжджатиму до війська,

Буде тут великий плач.

– Що сталося? – виймаючи з кобури пістолет, гукнув Віхура до тих, хто стояв на носі баржі.

– Міна! Міна на курсі! – крикнули у відповідь солдати.

Буксир рвучко повернув убік, потягнув баржу навскіс праворуч, та було вже пізно і лівий борт невпинно наближався до грізної півкулі, що виступала над водою.

– До біса з такою роботою! – вилаявся Віхура, схопив довге весло і, розставивши ноги, зупинився біля борту.

Черешняк хрестився і ворушив губами, шепочучи молитву. Томаш сховав за себе гармошку, немов хотів захистити її власним тілом. А міна підсувалася щораз ближче, товсті її пальці з детонаторами стирчали на всі боки. Віхура м'яко торкнувся веслом металевого корпусу, натиснув.

– Аби тільки не сковзнуло, – прошепотів старий. Капрал, одштовхуючи, ступив кілька кроків уздовж борту до корми. Потім насилу, немов весло раптом дуже поважчало, витяг його і присів – бо з переляку не міг встояти на ногах.

– Господи, якби зачепив ненароком один з пальців…

– Хтось інший зачепить, – весело сказав Томаш.

– З буксира стріляли, щоб підірвати, але влучити не так легко. Можуть ще через неї хороші люди загинути.

Томаш підвівся так рвучко, аж зойнула гармошка. Добув з-під поли куртки свій автомат і, закинувши пояс за лікоть, ліг на кормі, ладнаючись до пострілу.

– Заждино, – сказав Віхура і крикнув до солдатів:- Усім лягти на палубу, мерщій!

Томаш, не озираючись, прицілився. Дуло ходило вниз і вгору в лад з лагідною хвилею, що її збивав гвинт буксира. Ось-ось мав натиснути спуск, аж міна на мить зникла, закрита хвилею. Ослабив затерплі м'язи. Набрав у легені повітря, затамував подих. М'яко натискував спуск – і знов попустив.

Ще раз вдихнув і видихнув, натиснув. Мушка знизу з-понад хвилі підійшла до темной риски детонатора, і водночас загриміла черга. Долю секунди чекав, спостерігаючи, як кулі крешуть іскри з корпусу міни і…

Вибух!

Стовп води піднявся вгору, потім прокотився грім, хвиля підкинула баржу. Старе судно застогнало, мов живе, затріщало всіма шпангоутами. Бризки долетіли аж сюди, з хурчанням упало кілька осколків. Відізвався луною вибух, і знов запала тиша.

Віхура встав, ударив ногою осколок. Глянув на пусте місце, де щойно лежав Томаш. Здивований оглянувся і побачив, що стрілець уже знов сидить під стерновою рубкою з гармошкою на колінах.

– Он який ти! – здивовано мовив Віхура. – В бригаді, мабуть, тільки Кос міг би з тобою змагатися.

– На гармошці?

– Ні. В стрільбі.

Обидва Черешники всміхнулися, а Томаш, тихенько граючи, висвистував мелодію через щербину між передніми зубами.

– Стривай! – Віхура енергійно піймав його за руку. – Де автомат? Звідки маєш зброю, коли ще в армії не служиш?

– Не маю, – відповів Томаш, і обличчя його скам'яніло.

Якийсь час міряли один одного очима. Нарешті Віхура підвівся, силувано всміхаючись.

– Як ні, то ні. При нагоді пошукаємо.

Сховавши руку в кишеню, поволі пішов на ніс судна до своїх солдатів. Звідти