Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський
Знешкодивши міну, сапер підвівся, зняв кашкета, обтерся чистим рушником, що його вийняв з кишені, й, мружачи очі, підставив лице сонцю і вітру. Поблизу, в осипанім цвітом кущі терену, домовлялися дві синички, і самчик співав щораз голосніше, і в горлечку йому дзвеніли срібні дзвіночки.
Розплющивши очі, солдат озирнувся на Черешнякову хату. У новій стрісі стирчала віха з вінком і стрічками. Зітхнув, прикинув оком, скільки ще залишилося нерозмі-нованого перелогу й чи високо сонце, а тоді знов узявся до роботи.
Нахилившися, вдивляючись у землю і в блискуче вістря щупа, він не помітив, що командир взводу з плащем у руці, з рюкзаком через плече, несе на свою квартиру чималий радіоприймач. Якби бачив, побіг би, певно, повз розбитий танк через розміноване поле – допомогти. А так офіцер сам мусив двигати незграбний високий ящик аж до того місця біля хати, де помітив три неглибокі борозни на стерновищі. Звідкіля старий узяв коня? – подумав здивований, бо в селі не було жодного.
З-за хати вийшов Томаш – схилений ледве не до землі, у хомуті навскіс через груди. Напружуючи все тіло, щосили смикаючи мотузки, без орчика тягнув плуга, який вів батько. Задихані, втомлені, вони нічого не бачили навколо.
– Пане Черешняк! – покликав офіцер. Плуг зупинився, старий поволі випростався.
– Чого вам? – запитав хрипко.
– Вечір.
– Вечір? Ну, то будемо кінчати. Випрягайся, Томочку.
Обидва підійшли до офіцера, аж раптом блиснуло, почувся вибух, короткий крик. Хмарка сірої куряви знялася над розбитим танком.
– Хай йому біс! – вилаявся хорунжий.
Кинувши радіоприймач і плащ на землю, побіг у той бік полем.
По вечері Черешнякова вийшла дати їсти поросяті, а чоловіки залишилися в хаті. Полум'я карбідної лампи яскраво світилося в темряві. Томаш лагодив прострілену гармонію, яку купив на ринку в Козеницях у пораненого червоноармійця. Затикаючи пальцями діри, пробував заграти. Старий стругав орчик.
Офіцер у задумі спер голову на долоні, а лікті – на збитий з дощок стіл. Лежало на ньому кілька картоплин в мундирах, половина солдатського буханця, стояла розрізана надвоє бляшанка з консервами. І самотньо, на пустому місці – різьблена дерев'яна ложка молодого сапера.
Решта горілки переливалась на дні пляшки, стиха дзвеніли недопиті склянки від поштовхів кілка, з якого Черешняк вистругував орчик, а сам він неквапливо, раз у раз спиняючись, розповідав.
– …після бою я навіть не хотів нагадувати, але генерал наздогнав мене й каже: заслужив… – Упала товста стружка, блиснуло лезо, – як рідко хто, ось тут тобі документ на дерево й бери. Так і сказав. І орден також повинен був дістати, але вони відразу далі пішли, ла Варшаву.
Офіцер слухав і не слухав. Сягнув по саперську ложку, присунув ближче до себе, почав повертати в руках.
Черешняк помовчав, потер неголену бороду й мовив:
– Однак виживе.
– Певно, що виживе, – відповів офіцер, – але без кисті неспосібно йому буде. Гірко мати заплаче, і то не раз. Молодий дуже…
– Пане! – прошепотів Черешняк. – Мені не жаль: двоє було, один залишився. Але сіяти треба. Самою розмовою про Польщу ситий не будеш, треба орати, сіяти, – вдарив кулаком об стіл, глянув на сина й гримнув: – Перестань ти на цій гармошці цигикати!
– Куля пробила. Як полагоджу, інакше заспіває.
– Не сердьтеся, пане Черешняк. Я нічого не прошу, нічого не вимагаю, – сказав хорунжий, зиркнув на годинника й пробурмотів: – Хай йому грець! Останні вісті вже передають, – Простигши руку до підвіконня, увімкнув приймача, настроїв і трапив на кінець повідомлення:
– «…разом з радянськими військами в боях за визволення Гдині та Гданська брала участь перша танкова бригада імені Героїв Вейтерплятте. На Довгій Торговиці, ца вежі старовинної ратуші, під звуки гімну піднято польський прапор. Гданськ, давнє польське місто, сьогодні – знову наш…»
– Моя бригада! – не витримав старий.
Хотів ще щось сказати, але тільки махнув рукою і замовк. Не слухав ані радіоприймача, ані гармошки, ані жінку, яка просила його про щось – одне стругав і стругав завзято. Пахуча стружка, скручуючись, падала на підлогу й там, у темряві, ясніла, мов білий цвіт.
Вистругавши, роздивився орчик при світлі, поставив його в сінях і наказав:
– Спати час!
Хоча ліг перший, довго ще чекав, поки сон його зморить. Всі в хаті давно поснули. Задрімав, здається, трішки, проте коли прокинувся, було вже далеко за північ. Знав це без годинника, бо місяць, зазираючи крізь єдину шибку у вікні, світив просто в обличчя. Лежав, зморщивши лоба, з розплющеними очима, прислухаючись, як, злегка хропучи, дихає дружина. Потім устав, тихо підійшов до вікна, відчинив його і дивився на поле, перетяте вузькою смугою свіжозораної землі. Місячне сяйво відбивалося од лискучого дзеркала плуга.
Разів кілька глибоко зітхнув, почовгав назад у глиб кімнати і, спинившись біля синової постелі, довго стояв замислений. Знадвору повіяло досвітнім холодом. Тоді відхилив полу куртки, яка вкривала Томаша, і глянув синові в обличчя. Хлопець, не прокидаючись, неспокійно ворухнувся, відкинув важку руку, стиснув й розтулив кулак. Друга рука лежала на подушці. Батько надумався: перехрестив себе й сина, а потім розбудив його.
– Вставай.
– Чого? Ще не світає.
– Вставай, – проказав ще раз із притиском. – До війська підеш.
Томаш сів, здивовано захитав головою.
– Адже був уже і звільнили. Сказав, як ви навчили…
– Ну! – грізно підвів руку.
Прокинулась мати, швидко перехрестилася, накинула через голову спідницю і встала.
– А ти чого?
– На дорогу щось зготую.
Грюкаючи горщиками, почала поратися по темній кухні.
Заскрипіли двері, з сусідньої кімнати виглянув офіцер, який теж прокинувся.
– Щось сталося?
– А сталося, – пробурчала Черешнякова. – Старий здурів, сина гонить.
– Куди?
– До Гданська, у танкову бригаду, – пояснив Черешняк.
– Як я туди потраплю? – із злістю пробурмотів хлопець, надіваючи штани.
– Разом з Віслою. Зрештою, я тобі, Томочку, дорогу покажу.
Поки зійшло сонце, Черешняки одміряли вже кільканадцять кілометрів. У коротких куртках, босоніж, з черевиками, зв'язаними шнурками й перекинутими через плече, бадьоро крокували надвіслянським валом. Томаш ніс невеликий мішок, старий тримав у руках довгу лозину.
Йшли мовчки. Та й про що було балакати?
