Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

Саме в цю мить, коли здавалося, що атака захлинулася, що доведеться невеличкими групками штурмувати поодинокі будинки, з протилеглого боку трикутного майдану, з-за будинків висунувся ніс річкової баржі, яку несла течія. Спершу ніхто на неї не звернув уваги. Аж раптом те старе корито сипонуло вогнем, мов добрячий крейсер. З палуби били два кулемети. На носі блискали фаустпатрони, важкі снаряди почали вибухати поміж гарматами.

Солдати, які причаїлися в будинках, прикриті стінами, могли, перестріляти екіпаж баржі за хвилину – дошки не захищали від куль, проте ворог був удруге захоплений зненацька. Ледве фашисти залишили старанно підготовані укріплення в підвалах, ледве солдати в мокрих мундирах зайняли нові позиції й узялися за зброю – несподівано на них напали. Хтось зарепетував про оточення, хтось, кинувши зброю, загуркотів чоботиськами по сходах, за ним рушили інші.

Гарматна обслуга однієї зенітки повернула ствола до нової цілі, але поки гармата встигла вистрелити, загорілася машина, що стояла рядом.

Приглушене на хвилю залунало «ура-а-а» піхоти, що знову піднялася в атаку.

Баржа гриміла пострілами й пливла собі за течією – коли раптом з вікна будинку хтось кинув гранату. Гримнув вибух, на кормі загорілася палуба, заклубочився дим.

– Не погасимо! – гукнув Густлік.

– У воду! – скомандував Кос.

Не дуже знаючи, де ще канал, а де вже мілина, пострибали з баржі, намагаючись потрапити ближче до дерев.

– У спину припікає, в чоботях мокро – ото приємно! – лаявся Єлень, вистрілюючи останнього фаустпатрона.

– За мною!

Подавши команду, Янек перший стрибнув через вікно до цегляного будинку. За ним Григорій, тоді Кугеяь з рюкзаком і врешті, Густлік, який пильнував німця. Сховалися саме вчасно, бо злива куль сипонула на майдан: стріляли ті, що йшли в атаку.

Охоплена вогнем баржа зникла за будинками. Хвилину серед покинутих гармат і машин хлюпотіла тільки вода. Потім надбігла наша піхота, а попереду хорунжий з кулеметом в руках і Томаш.

З середини будинку, по коліна в воді, виходили артилеристи з піднятими над головою руками.

– Знайомі. Це ті, що мене вночі підвезли, – пояснив Черешняк і голосно рахував: – Вісім… дванадцять… п'ятнадцять… дев'ятнадцять…

– Який телепень наших полонених лічить? – загримів з сіней грізний бас.

За останнім німцем з'явилося дуло автомата ї брудне, втомлене обличчя сілезця.

– Томеку! – Єлень розкинув руки, але завагався і, замість обійняти друга, почав пояснювати: – Твій мішок на обер-єфрейторі Кугелю приїхав, але гармошку розбило, хоч була в бункері. Не турбуйся, всю баржу запалили, все там пропало…

– Е-е-е… то нічого, – сказав Томаш і хоч жаль йому було, ступив півкроку вперед.

Схопили один одного за плечі, немовби мали намір боротися, а не вітатися.

Григорій, з обличчям у грязюці й крові, зсунув шоломофон з лоба. Янек – під очима йому темніли синці – сперся на підвіконня, усміхаючись, вони дивилися на цю зустріч, але відразу ж підбігли Шавелло, молодий і старий, а за ними задиханий Чорноусов, почались обійми, дружні стусани й вигуки.

Повз них перебігали групки солдатів, які далі наступали, далі за місто. По воді чалапала мінометна рота, несучи свої «гармати» на плечах.

Вода вже починала спадати, сягала литок. Підійшов командир полку, кілька штабних офіцерів, зв'язкових і радистів з радіостанціями на спинах. Командир зупинився біля наших і, поки встигли доповісти, запитав:

– Хто перший увірвався до міста?

Чорноусов і Томаш глянули один на одного й майже враз показали на хорунжого – забризканий болотом, той стояв оддалік І з масною плямою на рукаві та розірваною об дріт халявою був зовсім інший, ніж завжди.

– Молодший лейтенант перший, – сказав старшина. – Хотів я дістати польську медаль, але в нього ноги міцніші.

– Хорунжий двічі піхоту піднімав, – докинув Черешник,

Полковйик, не сказавши ні слова, вийняв з кишені медаль «Заслуженим на полі битви», причепив виструнченому офіцерові на груди.

– Служу вітчизні!

– По документ з'явишся завтра до начальника штабу… А ви хто? – мовив до танкістів.

Кос виступив уперед і доповів:

– Увесь екіпаж «Рудого», громадянине полковник.

– Водогінники?

– Не розумію.

– Ви повернули крана. Дякую і не забуду, – по черзі потис усім трьом руки.

Тримав ще Густлікову лапу, коли ззаду до Янека підкралася Маруся і долонями закрила йому очі.

– Це ти! – вгадав хлопець, і по голосу чути було, на кого подумав.

– Я! – кинулась йому на шию.

Полковник сердито озирнувся, але замість догани тільки сказав:

– Екіпаж!

Усі стали струнко. Вогник – закинувши руку на шию Янекові, Шарик гарчав нетерпеливо, не знаючи, чи має право вже кинути санітарну сумку й вітатись, чи повинен сидіти непорушно та ще й з хвостом, опущеним у холодну воду.

– Лишайтеся в цьому будинку, помийтесь і висушіть одяг. Тут вас знайде танковий хазяїн. З Рітцена вводитиме до бою оперативну групу.

– Наш генерал? – запитав Густлік.

– Ваш. А полонених моя піхота забере.

– Без цього одного. – Кос показав на Кугеля.

– А то чому? – командир полку насупив брови.

– Знаємо вже його. Пригодиться комендантові міста, допомагатиме порядки наводити.

– Гаразд, – полковник кивнув головою, віддав честь і пішов услід за своїм полком.

Тільки тепер Маруся забрала в собаки сумку, й той шалено застрибав у вітальному танці, обляпуючи всіх болотом і водою.

– Не радій, Шарику, – сумно сказав Саакашвілі, притримуючи волохаті лапи на своїх грудях. – «Рудий» згорів. Ми залишилися без броні над головою.

– Поздоровляю! – мовив Чорноусов до хорунжого.

– Я також, хоч позавчора не бажав вам добра, – потиснув йому руку Кос і додав: – Справді, ходімо сушити мундири.

Попрямували до сіней, штовхаючись у дверях.

– З вами краще загубити, ніж з іншими знайти, – сказав хорунжий.

– Що ж ми? – відповів Чорноусов. – Люди, як люди.

– Пане хорунжий, – Черешняк, який ішов останнім, притримав офіцера за руку. – Я б попросив ножа й мазь, бо потім забудете.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1971