Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський
– Я запросив Аню, але чи то був дамський вальс, чи вони помінялися, отже, то була Ганя. Як пізнати…
– Яка тобі різниця? Ставай на коліна перед тією, що йтиме ліворуч, ближче до серця, – порадив Густлік.
– Одну кохаю, а другу ні. Не все одно.
– Стрічку тобі дала.
– Тобі теж та друга дала. І обидві однакові – блакитні.
– Познач її якось і замовч нарешті, – розсердився Янек.
– Та ти так до мене, до друга? – сумно зітхнув грузин.
– Пробач! – Кос обняв його за плечі. – Але вже не можу витримати. Маруся пішла на фронт, адже ж дівчина, а ми, здоровані, за цією дурною роботою. – Копнув ногою по рештках муру.
Уламки цегли покотилися вниз. Німці, що прибирали вулицю, покинули роботу й здивовано попідводили голови.
З розбитої брами вийшла худорлява жінка в чорній сукні, наблизилась до одного з полонених і, не впізнавши в ньому німця, запитала:
– Пробачте, син у мене пропав. Маречек. Ви, панове, часом не бачили?
Відійшла, не чекаючи відповіді.
– До роботи. Швидко! – крикнув по-німецьки Янек, хапаючись за автомата, й полонені знову взялися за лопати.
Вулицею надходила ще одна невелика колона німців, яку охороняв радянський солдат. Навіть не глянули в той бік, але коли полонені минали хлопців, які сиділи на руїнах, з колони хтось гукнув:
– Панове!
Густлік обірвав пісеньку, всі підвелися, здивовано оглядаючись.
– Хай йому грець, та це ж Черешняк! – перший пізнав Єлень і щодуху кинувся вниз, а за ним решта екіпажу.
– Почекайте! – Грузин затримав загін.
– Що трапилося, пане Черешняк?
– Помилка. Рятуйте мене й сина.
– Це поляки, – сказав Янек вартовому. – Наші друзі. Відпустіть їх.
– Полонені – не друзі, – відповів той. – Не можна.
– Не відпустиш?
– Ні, – категорично відмовив вартовий.
– Почекай, – втрутився Густлік, аби залагодити справу. – Ану-бо, махнемо. Двох даси і двох візьмеш. Закурюй, – почастував вартового трофейною цигаркою.
– Добрих даси?
– А ти як думав? Кращих, ніж ці хирляки. Вибрав двох найдужчих із «власних» німців і наказав їм стати в стрій. Колона разом з суворим вартовим рушила далі.
Єлень витяг з кишені кусень хліба, розламав навпіл, пригостив обох. Хвилину дивився, як жадібно вони їдять.
– А тепер розповідайте по черзі все, як було, тільки щиру правду.
– Щиру правду?
– Як священику на сповіді.
– Правду кажучи, то було так… – почав Черешник, з апетитом жуючи кусень чорного хліба…
Захопившись розповіддю старого, хлопці не помітили, як під'їхала вантажна автомашина. За кермом сидів Віхура. Лідка стояла в кузові, однією рукою держалась за кабіну, а другою ще здалека махала екіпажеві.
– Наші братаються з фріцами, – скривився генерал, що сидів біля водія.
Тільки коли Віхура просигналив і машина зупинилася, екіпаж схопився на ноги.
– Струнко! – Янек підійшов доповісти, але генерал зупинив його енергійним жестом.
– Вашого рапорта задоволено. Завтра вранці вирушаєте на фронт. «Рудий» і машина Віхури разом з штабною радіостанцією і обслуговуючим персоналом, – показав на Лідку. – Мусите тільки підібрати собі четвертого члена екіпажу. Кос командуватиме і приведе групу в штаб першої армії.
– Ура-а-а! – гукнули дружно всі троє.
– Тільки не подобається мені, що ви вже встигли забути про війну. Минулої ночі п'ять перестрілок у Гданську, два напади на приміських шосе, в лісах повно недобитків розбитих частин вермахту, в руїнах парашутисти, а ви собі теревените з німцями.
Танкісти осміхнулись, а старий селянин ступив крок уперед.
– Черешняка не пізнаєте, пане генерал!
– Справді! Слово честі, а чому в такому вбранні?
– Дай вам боже здоров'я. – Селянин потиснув командирові руку. – Не одяг прикрашає людину. Хламиду поміняю, але я сина якраз привів до війська.
– Дорога далека. Чому не за місцем проживання?
– Щоб у добрі руки, пане генерал. Двоє в мене було. Одного німці вбили, і тепер цей останній. – Потягнув-шц за рукав, одвів командира вбік і щось ще пояснював монотонним приглушеним голосом.
– То ти хочеш з нами? – запитав Янек.
– Я ні. Батько велить.
Хлопці обступили Томаша, пильно розглядаючи його. Токат і собі дивився на них.
– Щербатий, – сказав Григорій.
– Ні, – заперечив Янек. – Це в нього навмисне така дірка між зубами, щоб краще свистіти.
– Сили в нього, мабуть, малувато, – зауважив Густлік.
Насмішки розгнівали новачка. Рвучким рухом стягнув німецьку куртку й жбурнув на землю, стяг сорочку, скуйовдивши чуприну, і тепер стояв напівголий, напруживши м'язи.
Густлік злегка торкнув його за плече.
– Снаряд підніме.
Шарик, що шастав поміж руїнами в своїх справах, вернув, привітався з генералом, підбіг до екіпажу, але, обнюхавши Томаша, загарчав і наїжачив шерсть.
– Пес на нього гарчить, – заявив Саакашвілі. Томаш, ставши на коліна, всміхнувся й простяг руку.
Заспокоєний Шарик покрутив хвостом і торкнувся руки новака.
– Може й добрий хлопець, – сказав грузин.
– Робити що вмієш? – запитав Янек.
– Трохи на гармошці граю, стріляю…
– Навіть стріляти вмієш? – засміявся Густлік.
Він підійшов до новачка, обмацав м'язи. Стукнув у груди, неначе лікар, але куди дужче. Томаш не зрозумів жарту й, гадаючи, що це бійка, вдарив сілезця кулаком. Той заточився й собі замахнувсь.
– Густліку, облиш, – тихо наказав Янек, зиркаючи в бік генерала.
– Будете битися? – підійшовши, спитав Коса Віхура. – Правильно. Членом екіпажу не годиться, бо краще за тебе стріляє.
– Не мудруй, – обрізав Янек, сердито, але й зацікавлено зиркаючи на Томаша.
Віддалік старий Черешняк пояснював командирові бригади:
– Чужому б не сказав, але вам, пане генерал, як батькові. За той час, що Гітлер у нас правив, німці забрали в мене кобилу, корову, три свині, добрячу сокиру, чотири лопати.
– Пане Черешняк…
– Отже, якби син знайшов…
– Але ж подумайте: саме натрапить і пізнає вашу сокиру або лопату в такій великій країні, як Німеччина?
– Сокира чимала, і легко б її можна пізнати, але як не натрапить, а ненароком побачить схожу…
Генерал зупинив його жестом і, звертаючись до екіпажу, запитав:
– Візьмете четвертим малого Черепшяка?
– Та ж він не такий і малий… – пробурмотів Єлень.
– Звуть його Томаш, – докинув старий.
Янек глянув на Густліка, на Григорія: вони непевно знизали плечима.
– Грає на гармошці,
