Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

– Чого не вміє, то навчите. Екіпаж повинен бути повний.

– Візьмемо, пане генерал. – Янек зітхнув, немовби нереконуючи самого себе, й скоса подивився на Віхуру.

– Я вже візьмусь за твою науку, шибенику, – грізним шепотом пообіцяв новачкові Густлік.

– Згода, беремо хлопця, – сказав генерал до Череш-няка.

– Отож, пане генерал, якби кінь, навіть не дуже до нашого подібний, знайшовся у вас, пане генерал, аби до оранки згодився, то я б міг одразу… Бо навіщо кінь там, де танки?

– Заждіть,… Ви, Кос, сідайте зі своїми в машину, їдьте до танка і ладнайтесь в дорогу. Обмундируйте сина, а ми тут з батьком ще трошки поговоримо.

– В машину! – наказав Янек.

Густлік і Григорій, ставши на колесо, спритно стрибнули в кузов. Томаш, приміряючись із підніжки, щось побачив у кабіні.

– Гармошка, – осміхнувся й простягнув руку.

– Не твоя, – зупинив його Віхура. – Ти вже якось на ній грав – і що з цього вийшло? Лізь нагору.

– Зачекайте, – попросив старий.

Підійшов до сина, став навшпиньки, поцілував його в лоб. Тоді повісив хлопцеві на шию невеличкий медальйон на шнурку, перехрестив. Скінчивши батьківські обряди, схопився за кермо, що стирчало з кузова, і стяг велосипеда.

– Що ви робите? – гукнув Віхура.

– Це ж мій, – відповів Черешняк, – там, на баржі, я вам його тільки позичив, пане капрал. Може й капелюх знайшовся?…

Віхура, сердито грюкнувши дверцятами, вдарив сам себе по голові. Засичавши з болю, пошукав у кабіні і, рушаючи з місця, викинув у вікно сірий капелюх. Селянин підняв його, обтрусив об коліно, надів на голову. Ведучи велосипеда, підійшов до генерала і знову заходився щось йому пояснювати.

Наступного дня на світанку Черешняк разом з конем був уже на контрольнім пункті при виїзді з Ґданська. Червонів тут шлагбаум, жовтів дороговказ, чорніла дерев'яна будка для солдатів, які чекали попутних машин. Старий селянин лівою рукою тримав за кермо велосипеда, в зубах – віжки, а правою показував документи офіцерам: польському і радянському.

– В порядку. Можете їхати.

Швидко поклав документи до того ж мішечка, де були гроші, і, зашморгнувши, сховав його за пазуху. Потім, вийнявши з рота віжки, чемно відповів:

– Бувайте здорові.

Сів на велосипеда й поїхав по шосе, ведучи на віжках дужого битюга. Поволі натискував на педалі, однією рукою тримаючи високо підняте кермо. Щохвилини зиркав через плече на нову «покупку». Кінь форкнув.

– На здоров'я, гнідий, на здоров'я, – щиро побажав йому господар.

Розділ ІІІ ПАСТКА

На початку квітня в останнім році війни безлюдними були поморські дороги й села. Прикривши берег спостережними постами, рідкими опорними вузлами і рухомими резервами, війська пішли на захід – за Колобжег, під Щецін і на Одер. Польські переселенці тільки-но починали прибувати і, зважаючи на тривожні часи, зосереджувалися, головно, по містах. А німців не було й сліду – ще в лютому й березні вимели їх звідти суворі накази рейхс-фюрера СС Гейнрїха Гіммлера, які загрожували смертю кожному, хто б осмілився залишитися на місці, а не відійти разом з фронтом.

Вітер свистів у вибитих вікнах, хазяйнував у кімнатах, гойдався на рипучих дверях. Жалісно ревіли покинуті корови, яким молоко розпирало вим'я. Здичавілі кудлаті собаки з налитими кров'ю від голоду очима збивалися у хижацькі зграї і нападали на худобу, загризаючи слабшу або покалічену.

На безлюдному шосе валялося ганчір'я, зім'яті гусеницями золотисті патронні гільзи, жерстяні кухлі, фляжки і казанки. В кюветах, поруч із обгорілими автомашинами й розбитими снарядами транспортерами лежали перекинуті селянські вози без коліс. З телеграфних стовпів звисали обірвані дроти. З різким, схожим на кулеметні черги торохтінням, по шосе пролітали радянські патрулі на мотоциклах. Над колясками стирчали дула ручних кулеметів.

Цією дивовижною пустелею мчав по шосе «Рудий», а за ним – яскраво-зелений ваговоз. Кос підняв своїх людей ще вночі, вирушили в путь, ледве засіріло, й за три години минули Слупськ. Григорій, радий, що знов рухаються вперед, не хотів навіть, аби його підміняли. Тож Янек і Густлік стояли у відкритих люках, висунувшись по пояс, і дивилися на горбисту місцину, зелену й темно-синю від лісів, позолочену квітками калюжниці на лугах.

Томаша краєвиди не цікавили. Побачивши, що всередині танка душно й темно, він підстелив собі цивільну куртку під спину, улігся на броні за баштою і задрімав. Крізь сон обсмикував новий мундир, перевіряв, чи застебнутий на всі ґудзики.

Доки ти рядовий член екіпажу, то й поспати можна. Інша річ командиру – він і на дорогу дивитися мусить, і пильно прислухатися, як працює мотор, а водночас думати не лише про сьогоднішній день, але й про майбутнє. Командирові таке згадується, що й уявити годі. Ось саме зараз Янекові чогось спали на думку поморські походи Кривоустого. Хотів навіть Єленеві сказати, але відклав на потім, бо коли ти командир, то й помовчати часом цікаво.

Сто метрів за танком, щоб не нюхати вихлопних газів, їхав Віхура. Поряд сиділа сумна Лідка, замислено накручуючи на палець пасмо ясного волосся.

– Не муч себе. Хіба мало хвацьких хлопців на евіті? Взяти хоча б мене! -хотів погладити її по щоці.

Відвела його руку й поклала назад на кермо. Віхура зморщив лоб, повів носом – мабуть, вигадував якийсь дотеп. Потім повільно з'їхав лівобіч шосе і раптом повернув праворуч.

– Сама на мене падаєш, – засміявся, намагаючись шь цілувати дівчину, що мимохіть притулилася до нього.

– Облиш, дурню.

Хвилину їхали спокійно. Віхура насупився, забарабанив шильцями по керму – знову щось планував. Врешті, просигналивши, обігнав танк. Виставив з кабіни руку, даючи знак зупинитися, і сам загальмував на узбіччі, біля овального темно-синього озерця, облямованого жовтим віночком квітів.

– Почекай, – наказав Лідці, вистрибнув з кабіни і виліз на танк. – Послухай-но, Кос…

. – Як звертаєшся до командира, придурку? – гримнув Густлік, насуваючи Віхурі на носа засмальцьованого мастилом кашкета.

– Облиш, печерний ведмедю. Громадянине сержант, такий темп не для мене. Менше сорока мотор перегрівається.

– Він з Лідкою хоче втекти, – підказав Григорій, заглушуючи мотор, і висунувся до пояса з люка.

Підійшла радіотелеграфістка з букетиком яскравих квітів калюжниці, з мокрими від роси долонями.

– Про мене говорили?

– Зовсім ні, – відповів Віхура. – Я, власне кажучи, і так би згоден вести, але дві машини з різними швидкостями…

– Як хочеш… – урвав його Янек, витяг карту і, уважно роздивившися її, сказав: – Заночуємо в Чорному лісі. Трохи осторонь від шосе, щоб спокійніше було, але потрапити туди неважко: річка, залізниця, міст, а ось тут