Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

На кладовище зайшли через муровану браму. Місяць, що вже встиг викотитись на небо, залив срібним молоком хрести, кущі, дерева і невелику каплицю, що стояла посеред могилок. Не криючись, попрямували до неї, та раптом помітили: поміж хрестами щось наче зблиснуло. Андрій махнув рукою, щоб залягли, і сам припав до чийогось надгробка. За якусь мить між могилами зблиснуло знову. Андрій приготував зброю. Йому здалося, ніби майнув над кущем срібний хрест. Майнув і зник. Щось стиха прошаруділо — і знову хрест! Жестом наказав хлопцям, щоб не рухалися з місця, а сам, пригинаючись, наблизився до того дива. Обережно визирнув з-за куща: хтось стояв по пояс у ямі й викидав із неї землю. Коли заступ потрапляв у місячне проміння, на очищеному до блиску металі спалахував хрест. Андрій плюнув спересердя. Привидиться ж таке: хреста побачив у звичайній лопаті. Підійшов до копача ближче. Став за високим могильним каменем, вдивляючись у прозорий туманець, — і в одну мить полетів до ями. Хтось штурхонув його межи плечі з такою силою, що не встиг і ойкнути, як опинився в обіймах копача. Той підім'яв його під себе, намагаючись вхопити за руку, аби заломити її назад, за спину. І тут Андрієві згодилася наука, яку отримав у флігелі замку Торнау.

Вигнувся, мов та сталева пружина, й обома ногами вдарив копача в пах. Той, завивши від лютого болю, випустив Андрієву руку. Тоді вже кулак втрапив у щелепу. Копача кинуло навзнаки. Навалився, скрутив і, висмикнувши у нього з штанів паска, зв'язав руки.

— Ловко… — хтось стиха промовив за спиною в Андрія. — Де це ви такому навчилися?

Андрій озирнувся. На нього дивилося дуло німецького автомата, а вже далі, вгорі, насмішкуваті очі.

— Пустіть його, друже Максиме… Вилазьте, будемо кликати зверхника. А ти підбери штани, дурило…

Виліз, обтрусився, підняв із землі свого автомата.

— Пу-гу-у… пу-гу-у… — гукнув той, з лукавими очима.

— Пу-гу-у… пу-гу-у… — долетіло від каплиці. З-за неї вийшов ще один і запитав глухо, так, ніби звертався до тих, хто лежав під хрестами. Чи то відлуння розтягло його слова до неприродного звучання, чи, може, збудження, яке пережив хвилиною раніше, а тільки для Андрія вони прозвучали неначе з того світу.

— Хто ви-и?

— Максим, — зло відповів Андрій.

— Хто з ва-ами-и?

— Друзі — Ліщина й Лемко. А ви хто?

— Я Кужіль…

— Хто з вами? — запитав Андрій.

— Ярко і Кадуб, з нами ви вже познайомились, друже Максиме, — беззвучно хихикаючи, пояснив один з них.

Андрій вийшов на стежку, що вела до каплиці, й зупинився. Жестом покликав до себе Кужіля. Той якусь мить вагався, але потім підійшов. Привітались, як годилося за оунівським звичаєм. Присіли на лавці біля старого склепу. Кужіль був не старший за Андрія. На подзьобаному віспою обличчі стирчали вуса, під копицею давно нестриженого волосся бігали меткі, неначе чимось сполохані оченята. Андрій зняв з плеча автомат, скинув торбину і все те поклав поруч на лавку.

— Ху-у… Ноги гудуть, наче окропом обварені. Перепрошую, але маю скинути чоботи.

Поки роззувався й вішав на цупкі халяви онучі, відчував майже фізично, як обмацують його меткі очиці зверхника. Міцний дух прілого тіла, здавалося, переконав Кужіля більше, ніж що інше. Він теж зняв з плеча автомат, але поклав не на лаву, а собі на коліна. Проте по всьому було видно, що трохи заспокоївся.

— Тепер до діла, — сказав Андрій, ворушачи закляклими пальцями ніг. — Ви писали, друже, що обставини вимагають прискорити зустріч 135-го з Туром.

— Писа-ав, — розтягуючи голосні звуки, відповів Кужіль.

— Що то за обставини?

— Мені не-е відомо-о… — знизав плечима зверхник. Андрій тільки тепер зрозумів, що розмовляє з заїкою.

— Але ж, певне, вам відомо, що на тій клятій Дідовій Буді Тура поранено в ногу. Ходитиме десь тижнів за два, не раніше. Доведеться чекати.

— Чека-ати не будуть.

— Тоді нехай друг надрайонний провідник прийде до нас, за Сонне озеро. Там у нас затишно, криївки добре обладнані. Можна влаштуватися з комфортом.

— Це де-е?

— На південному березі.

— Там, на півні-ічному, піщана коса.

— Здається, є…

— Є… Я зна-аю. Поруч з нею скеля. Пі-ід тією скелею ха-ай і зустрінуться. Згода?

— Треба подумати…

— Нема коли. Че-ерез тиждень у-у вівторок, двадцять шосто-ого, на Ма-аксимів день.

— Я кажу, треба подумати… Бо на північний берег, до тієї коси, друга Тура нам доведеться на руках нести.

— Човном лі-іпше…

— Бачу, ви вже усе обмізкували.

— Є кому… Ну, по-огомоніли, й досить. Світає… — Кужіль підвівся, закинув на плече автомат.

— Ще хвильку, — зупинив його Андрій. — Доручення друга Тура. Маю передати для 135-го кілька останніх видань по історії і теорії руху… А також годинника для вас…

— Для ко-ого? — здивувався Кужіль.

— Це вам від Тура, на знак щирої дружби. Ми там про вас трохи чули.

— Від кого це-е?

— Та від Енея. Він такого про вас нарозказував.

— Тріпло… — насупився Кужіль, проте видно було, що він задоволений. — Бу-уре… Пауль Буре… Знаменита фірма. Жаль, що не доведеться особисто по-одякувати Турові. Я теж дещо про-о нього чував…

— Вашу подяку я передам…

— Не-е доведеться… Вам казали, що маєте йти зі мною до-о…

— Казали, але ж я без рації.

— Та-ам не рація, там радист по-отрібен. Взувайтесь, та будемо йти.

— Як так, то й так… Проте маю своїм хлопцям дещо сказати. Я покличу їх сюди,