Лабіринт - Кейт Мосс

— А твій онук уважає, що їй можна довіряти?

— Він про це нічого не казав.

— Якщо... тоді хтось інший, напевно, взяв її, — пробурмотів Беяр сам до себе, від важких думок насупивши брови. — А що тобі Ів розповідав про ту жінку?

— Дуже обмаль. Вона англійка, їй за двадцять, не археолог, а волонтерка. Вона приїхала до Фуа на запрошення своєї подруги, що була на розкопках заступником керівника.

— А він не назвав тобі її ім’я?

— Тейлор, здається, — Жанна на хвильку замислилася. — Ні, не Тейлор. Мабуть, вона Таннер. Так, саме так. Її звати Еліс Таннер.

На якусь мить земля припинила рухатися.

— Es vertat? Невже це правда? — Її ім’я луною відбилося в голові Одріка Беяра. — Es vertat? — пошепки повторив він.

Чи взяла вона Книгу? Чи впізнала її? Ні, ні. Він сам себе зупинив. Це безглуздо. Якщо вона взяла Книгу, тоді чому не каблучку?

Беяр поклав руки на стіл, щоб вони не тремтіли, і тільки потім зловив на собі стурбований погляд Жанни.

— Ти можеш запитати в Іва, чи є в нього її адреса? Чи знає він, де мешкає Madomaisèla[76]? Одрік замовк, не маючи сил продовжувати.

— Я спитаю, — відповіла Жанна й додала: — З тобою все гаразд, Одріку?

— Просто я втомився, — він спробував посміхнутися, — от і все.

— Я сподівалася, ти будеш... задоволений. Це, зрештою, може стати принаймні апогеєм твоєї багаторічної праці над книжкою.

— Мені важко повірити.

— Ти здаєшся швидше ошелешеним, аніж задоволеним.

Беяр спробував уявити себе збоку: очі блищать, обличчя бліде, руки трусяться.

— Я схвильований, — заперечив Одрік, — і дуже вдячний Іву, а також тобі, але... — Він глибоко вдихнув. — Якби лише ти могла зателефонувати йому просто зараз і я поговорив би з ним сам! Можливо, ми навіть могли б зустрітися?

Жанна підвелася з-за столу і пішла в передпокій, де на маленькому столику біля сходів стояв телефон.

Беяр тим часом дивився у вікно на схили, що здіймалися до мурів Сіте. Її образ, коли вона співала за роботою, раптом виник у його голові, видіння того, як світло яскравими смугами падає поміж гілок дерев, кидаючи нерівномірні плями на воду. Навколо неї витали запахи й звуки весни; маленькі кольорові полиски на галявині — блакитні, рожеві, жовті; плодюча земля та п’янкий аромат самшитів обабіч гірської стежини. Обіцянка теплого сонячного літнього дня.

Він аж підскочив, почувши голос Жанни, яка кликала його в сьогодення з м’яких кольорів минулого.

— Ніхто не відповідає, — озвалася до нього подруга.

На кухні будинку по вулиці Шеваль Бланку Шартрі Уїл Франклін пив молоко просто з пластикової пляшки, намагаючись заглушити затхлий запах бренді у своєму подиху.

Перш аніж братися до своїх обов’язків, хатня робітниця того дня ранесенько накрила стіл до сніданку. Заварник кави вже стояв на столі. Уїл припустив, що все це було для Франсуа-Батиста, оскільки хатня робітниця ніколи не дбала про нього так, коли Марі-Сесіль не було вдома.

Він також здогадався, що Франсуа-Батист спить допізна, оскільки на столі ще ні до чого не торкалися, жодну виделку чи ложку не було зрушено з місця. Дві піали, дві тарілки, два соусники. Чотири різні типи джему, а також мед стояли поряд з величезною круглою тарілкою. Уїл підняв білу льняну серветку, під якою були персики, нектарини, диня, а також яблука.

Уїл не мав апетиту. Минулої ночі, чекаючи на Марі-Сесіль, він спочатку випив одну склянку, потім другу, третю. Уже звернуло з півночі, коли, нарешті, вона з’явилась, але доти він напився, як чіп. Вона була розлючена до краю і налаштувалася продовжити їхню суперечку. Вони не лягали спати аж до самого світання.

Уїл зім’яв папірець, який тримав у руці. Марі-Сесіль навіть не потурбувалася написати йому записку сама. Знову вона переклала цю частину роботи на свою хатню помічницю, і та письмово сповістила його про те, що Марі-Сесіль поїхала з міста у справах і планує повернутися до вихідних.

Уїл і Марі-Сесіль познайомилися навесні на вечірці, присвяченій відкриттю нової галереї в Шартрі, через друзів його батьків.