Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Скоро житиму в Мюнхені. Зепп, ти пам'ятаєш, де ми з тобою востаннє бачились? Ну, в горах, над озером Топліц, біля печери?..

— Я був там…

— І забрав планшет?!

— Так…

— Зепп, його треба негайно переправити в Радянську зону! У планшеті документи, які свідчать про зв'язки фашистських верховодів з американськими монополіями. Цей зв'язок не уривався і під час війни. Вони підгодовували Гітлера стратегічною сировиною. Коли б не це, вермахт не мав би чим воювати вже на другий рік війни з нами. Добре було б покласти ці документи на стіл міжнародного трибуналу.

— Ти не читаєш газет…

— А що?

— На жаль, трибунал уже завершив свою роботу.

— Тоді хоч у радянське посольство! Ти остання моя надія, Зепп!

— Пробував, але виявляється, для мене це непросто. Газети кричать, що я агент Москви, і досить мені потрапити в об'єктив фотоапарата… Я міг би доручити цю справу лише одній людині, але її поки що немає в Німеччині. Віктор Гайсвінклер…

— Планшет у тебе?

— У мене, але не тут. Ідучи сюди, я не сподівався тебе зустріти. А коли побачив цього генерала… До речі, він теж був там біля печери.

— Хто?.. Керк?!

— Бруно передав мені твоє прохання, і я пішов у гори. Вийняв з ніші планшет і вже хотів був спускатись, як раптом побачив Керка. Довелося заховатись і почекати, поки він пересвідчиться, що під каменем уже нічого нема. Не хвилюйся, друже, Віктор знатиме про нашу розмову й зробить усе, навіть якщо… Не виключено, що федеральні власті вирішили мене заарештувати. Вже кілька днів я не можу відірватися від їхніх філерів… А Гайсвінклер через кілька тижнів буде тут. Він зробить усе як слід… Де тебе шукати в Мюнхені?

— Мабуть, на Ляймі, готель «Сен-Готард». Там у них. база. Мені треба налагодити з тобою зв'язок. Це дуже важливо, Зепп! Я чекатиму…

Плісейс міцно потис Крайніченку руку.

— Я радий, що зустрів тебе, Тодор… Бойова спілка в'язнів фашизму живе і бореться.

— Коли б ти знав, як ти мені потрібний. Керк щось надумав і повертає мене до Мюнхена неспроста. Він хоче перетворити мене на яничара, зрадника, але я… Я до останнього подиху…

— Вірю. Заспокойся, друже.

Вони ще раз обнялись, і Федір вибіг з кімнати.

Генерал Керк зайшов до кабінету і, не зупиняючись біля письмового столу, попрямував до вікна. Звідси було видно дорогу, якою вони тільки-но приїхали з Бад-Аусзе і якою поспішав зараз до перевалу «мерседес». Торнау і його гості вирішили повернутися до Мюнхена ще за дня. Мають рацію. Зараз уночі на дорогах Зальцкаммергута можна зустріти кого завгодно. Години за півтори вони вже будуть вечеряти в «Сен-Готарді», й цікавий до всього Дайн розпитуватиме про відвідини замку, а потім напише довжелезний безграмотний звіт. Нехай пише, може, у них там розв'яжуться язики і хтось таки обмовиться про справжню мету новоутвореної фірми.

Все це, сказати правду, не подобалося генералові. А більше дратувало те, що життя розвивалося за якимись непідвладними йому, Керкові, законами. Хлопчисько, на якого вчора й не глянув би, сьогодні диктує тобі свою волю, і ти, в чиїх руках були життя і смерть не таких щигликів, а людей справді чогось вартих, мусиш усе те його белькотання слухати, більше того, коритися. Мусиш, бо за ним стоять ті, хто править цим світом…

«Мерседес» блиснув на перевалі переломленим у вікні сонячним променем і зник, а генерал ще довго стояв біля вікна, вкотре вже обмірковуючи події цього дня. Треба все-таки з'ясувати, хто напав на «рено», хто вирішив прибрати з дороги Шольтена? Банда дезертирів чи група американських військовослужбовців, що звикли у себе вдома час від часу виїздити до сусіднього штату на «влови»? Це могли бути і хлопці із школи Вінклера. До речі, саме час подзвонити майорові й запитати, що йому вдалося з'ясувати відносно «замаху» на Шольтена. А головне, чи знайшлася валіза з препаратом професора фон Глевіца. Без препарату розслаблення волі навряд чи успішно пройде операція «Зомбі», і Тед з його норовистим характером, коли ми виведемо його у світ, може одбитись од рук.

Трубку довго не брали. Він ще раз, уже без будь-якої надії, набрав потрібний номер, але трубка раптом відгукнулася. Голосом не те щоб тверезим, але й не зовсім п'яним, черговий доповів, що майор Вінклер десь поїхав у справах і буде тільки завтра вранці. Трубка клацнула й замовкла. Генерал ще раз хотів набрати номер школи, але в цей час до кабінету ввічливо постукали.

— Заходьте!

Двері прочинились, і на порозі став капітан Зануссі. Це був низенький на зріст, кругленький чоловічок з колючим поглядом чорних очей. Для Керка його поява була цілковитою несподіванкою. З експертами останнім часом він майже не зустрічався, а тому забув про їхнє існування.

— Дозвольте? — несподіваним басом промовив Зануссі.

— Я вже сказав, капітане, заходьте. Що там у вас?

— У мене? — навіщось перепитав капітан. — У мене все гаразд… Тут, як мені здається, неприємності можуть бути у вас, генерале. Я, власне, прийшов попередити…

— Що там ще скоїлось?

— Приїхав вантажний «фіат» і забрав зі складу три ящики.

— Коли це сталося? — запитав Керк, пильно вдивляючись у чорні тернини під кошлатими бровами капітана.

— Позавчора о третій годині ночі…

— Хто чергував з охорони?

— Буш… Лейтенант Буш… Ну, той, що з вусиками.

— А хто приїздив?

— Якийсь Дайн із Мюнхена…

— Звідки вам відомо його прізвище?

— Там лишилась його розписка і ваше письмове розпорядження.

— То що ж вас тривожить, капітане?