Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Досить! Досить політики! — підхопилася з місця Патриція. — Ми хочемо танцювати! Де музика, панове? Де лицарі? Обважніли, облінились, виголошують промови, як у парламенті!

— І справді, — підтримала її Юта, — давайте танцювати!

Хорст зустрічався з нею поглядом.

— Жінки, як завжди, мають слушність. — Він кивнув хазяїнові. Той уклонився і попрямував до стінної шафи. За мить в руках у нього з'явився блискучий, розцяцькований перламутром акордеон. Розійшлися червоні міхи, і в залі залунала чарівна мелодія віденського вальсу.

Керк дивився на молодшого Кіртага, що прислуговував барону, і думав: «Треба буде завербувати цього управителя, тільки-но він з'явиться в замку. Своя людина біля барона не зашкодить. Воно, звичайно, було б значно менше клопоту, якби пощастило бодай на якийсь час залиши-' ти флігель за Вінклером. Та чи вдасться умовити барона? Говорити з ним зараз — марна річ. Він ше тільки входить у смак, влада п'янить його сильніше за вино… А коли виставити на торги голову цього невдахи Шольтена? Вони обидва, і Торнау, і Глевіц, не від того, щоб заопікуватись ним. А чого, треба І цей варіант продумати… Але ні, з цими хлоп'ятами якщо вже грати, то по великому рахунку. Контрольний пакет акцій навряд чи вдасться потягти. Для цього потрібно вкласти неабиякі гроші… А от увійти до ради фундаторів вигідно з усіх поглядів. Треба придивитись до Глевіца. Цей аж шкварчить, так йому хочеться дорватися до мільйонів. А кому не хочеться? Мені теж хочеться. Треба використати свій шанс. Цього разу промахнутись не маю права. Доля дає мені останню можливість, і треба бути дурнем, щоб…»

— Шеф, я хочу з вами танцювати, — підбігла до генерала Патриція. — Погоджуйтесь, бо у вас є конкуренти…

Патриція вхопила Керка за руки й закружляла з ним по залу.

— Чого це майор такий кислий? — запитав шеф.

— Йому прикро, що він не вміє танцювати.

— Навчи. Скоро йому це знадобиться…

— Можна спитати, де й для чого? Може, ти вирішив відкрити в замку школу бальних танців?

— Ти розумніша, коли мовчиш, — жорстко кинув Керк. — Як повернемось до замку, обоє до мене. Досить вам байдикувати, пора до роботи братися. Поїдете до Мюнхена.

— Що, знову за колючий дріт?

— Житимете в «Сен-Готарді». Майора будемо легалізувати… Ну, чого дивишся, біжи до нього, але пам'ятай, переді мною за все відповідаєш ти.

З усіх слів, сказаних Керком, Патрицію схвилювало одне. Шеф сказав «вам». Не «йому», не «тобі», а «вам»! Виходить, вони з Тедді й далі будуть разом, його у неї не зберуть! Вона кинулась до Федора, схопила його за руки й потягла у танок.

— Облиш, Пат… Ти ж знаєш, що я…

— Знаю! Не вмієш танцювати! Але ти повинен навчитись… Це дуже просто! Ось поглянь… Треба тільки слухати музику. Тедді, любий, ти повинен навчитись! У нас з тобою починається нове життя! Ми повертаємось у світ! Ми залишаємо замок назавжди… Ти дуже здібний учень, Тедді. Ще кілька уроків, і ми з тобою будемо брати призи на російських балах в нашому Мак-Лейн-Хаузі… А він про нас нічого не знає, навіть не здогадується.

Федір розумів — Патриція сказала все, про що тільки-но почула від шефа. Виходить, передчуття не обманювало його. Починається якась нова операція, де для нього відведена, певне, не остання роль. Замок залишаємо назавжди — так вона сказала. А як же Андрій? З ним треба побачитись… Інакше так важко вибудуваний план порятунку лишиться нездійсненим. Андрій зараз у флігелі. Там школа, яка готує агентуру для радянських територій. Треба зустрітись, поговорити з хлопцем. Андрій не з тих, хто буде працювати на Вінклерів чи Керків. Хлопчина — кремінь. Він один здатен провернути задумане. І зустрітися з ним може допомогти Пат, тільки вона.

— Слухай, Пат…

— Я слухаю, Тедді… — Вона пригорнулась до нього.

— Ти повинна мені допомогти…

— Я зроблю все, що зможу, любий.

— Мені треба побачитися з одним хлопцем. Ми разом були в Дахау. Він там, у флігелі…

— Як його звуть? — по паузі запитала Патриція.

— Андрій Гаркуша…

— Це непросто, любий, але я спробую… Тедді! — раптом скрикнула вона. — Ти справжній ведмідь! Ну хіба так можна?.. Наступив мені на ногу! — останні слова Пат вії гукнула так голосно, що викликала загальне пожвавлення і сміх за столом. Коли Федір сів на своє місце, до нього нахилився Бруно. Наповнюючи бокал вином, тихо промовив:

— Вас хоче бачити Зепп…

Федір рвучко повернувся до метрдотеля, але той спокійно вів далі:

— Марно ви нехтуєте бургундським, воно заспокоює. Дозвольте я заміню вам бокал… — Старий Бруно розумівся на конспірації. — Він чекає на вас… Спускайтесь на перший поверх до кабінету, де ви були з містером Генрі…

— Генрі загинув, — чомусь сказав Федір.

— Ільза довідалася про це в день вибуху… Ідіть. Зепп чекає на вас у кабінеті. Тільки не виходьте на вулицю, «Вотан» під наглядом. — Старий перекинув через руку накрохмалену серветку і поштиво відступив за спинку стільця.

Федір кілька хвилин посидів, гамуючи нерви. Вдавав, що смакує бургундське, а сам оглядав присутніх. Здається, ніхто нічого не помітив. Гуго запально й голосно доводив щось генералові, молодь танцювала. Крайніченко поставив бокал, підвівся і попрямував до сходів, що вели на перший поверх. Озирнутися не вистачило духу, йому здавалося, що всі присутні зараз проводжають його колючими поглядами. Відчинивши двері кабінету, він побачив Плісейса, який прямував йому назустріч. Вони обнялися.

— Зепп! Друже мій… Я вже втратив надію. Я шукав тебе!

— Знаю… Я сам пробував з тобою зустрітись, але тебе тримають не тільки в замку, але і