Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Лише після цього пан почав розпитувати.

Посланець Гуаканагарі стояв красиво і гордовито, спираючись на плече іншого індіанця, мабуть, свого служника, він вислухав адміралові запитання, і обличчя його не відбило нічого, крім намагання якомога точніше добрати іспанські слова для відповіді.

Простягнувши руку у напрямку берега, він сказав:

— Ніч сховала від тебе правду: форту нема на тому місці, де ти його шукаєш.

Якби з ясного неба гримнув грім, це не вразило б нас дужче, ніж ця несподівана новина.

Одразу ж на індіанця посипався град питань, він почекав, поки вщухне гамір, і тільки тоді заговорив далі. Він сказав таке:

— Білі люди багато хворіли. Їх охопила туга за батьківщиною, і вони почали вбивати один одного. Іноді вони ходили лісами і вбивали індіанців. Найнерозумніші в пошуках золота залишили форт і пішли в гори Сібао. Там вони також брутально поводились з індіанцями. Вони однімали у них золото, їжу і жінок. Обурений їхніми вчинками, на них напав касик тієї країни, Каонабо, і вбив їх усіх. Потім він спустився у долину, напав на форт і спалив його, а коли Гуаканагарі заступився за білих, спалив і його селище. Гуаканагарі лежить поранений і тому не з'явився привітати адмірала.

Пан так міцно зчепив руки, що вони закостеніли, і лікар Чанка тільки через кілька годин насилу розтис його пальці.

Ніхто на кораблі не склепив очей вже до самого світанку.

Ще не зійшло сонце, коли ми на чотирьох човнах попрямували до берега… Затока, яка рік тому кишіла каное, зараз була похмура і безлюдна. На горбі чорніли обгорілі руїни Навідада. У могильній тиші ми висадились на берег.

Я думав про благородного Дієго де Аррана, якому так і не вдалося зберегти у форті дисципліну і який наклав тут своєю гордою головою; я думав про Берналя Бернальдеса і Хайме Ронеса, які втекли сюди від багать інквізиції; з глибоким сумом я перелічував про себе імена всіх наших товаришів, які безславно загинули далеко від батьківщини.

«Дім Орніччо розташований оддалік форту, — казав я собі, — він чудово захований у бамбукових заростях, і кровожерливий Каонабо міг навіть не знати, що він взагалі існує».

Адмірал немов прочитав мої думки.

— Франческо, — сказав він, хвилюючись, — Орніччо обов'язково живий! Слід негайно послати людей на його розшуки. Але перед цим необхідно оглянути руїни форту.

Марно блукали ми, ступаючи через обвуглені балки, по битому посуду й уламках меблів, жодна жива істота не зустрілась нам серед руїн.

Залишаючи за першої нашої подорожі Навідад, пан звелів, коли скоїться якесь лихо, все золото і коштовності сховати в криниці, і, оскільки ми там нічого не знайшли, можна було гадати, що дикуни напали зненацька.

Не чекаючи інших, я, взявши легенького човника, подався до затоки Спокою. Я веслував щосили, і все-таки мені здавалось, що човен не надто швидко розтинає воду. Вставши на весь зріст, я приклав долоню до рота і гукнув:

— Орніччо! Орніччо!

Але тільки луна прокотилась по берегах, сполохавши зграю папуг.

Біля причалу я з такою силою змахнув веслами, що човен, виснувши, проїхав по прибережній ріні. Нашвидкуруч прив'язавши його, я побіг на горб.

Халупа Орніччо стояла незаймана, але якесь особливе, щемливе мовчання панувало навколо.

Білий голуб поважно походжав біля порога, міцно ставлячи коралові ніжки. Я приторкнувся до дверей, і вони безгучно розчинилися переді мною.

— Франческо! — почувся приглушений голос звідкілясь з долівки.

І я, уявивши, що це мій друг, можливо хворий або поранений, лежить у кутку, стрімголов кинувся до нього.

Морок, що панував у хатині, змусив мене довго нишпорити по долівці, поки нарешті я намацав м'яке козяче хутро, на якому Орніччо спав.

На шкурі нікого не було.

Очі мої, призвичаївшись до темряви, почали поступово розрізняти предмети. Ось грубий дерев'яний стіл, вкритий товстим шаром пилюки. Ось на полиці лежить черствий хліб, сир, що більше скидається на камінь. Не довіряючи очам, я руками обнишпорив кожний куточок. Пустка у хатині свідчила про те, що у ній уже давно ніхто не мешкає. Якийсь птах, можливо той самий голуб, впурхнув у щілину під дахом, зачепивши крилами моє обличчя.

Але ж хто назвав мене на ймення? Невже я з горя починаю божеволіти і мені ввижаються різні голоси?

Я вийшов з хатини.

У заростях паслась біла кізочка, певно, приручена, бо не злякалась моєї появи. Під пагорком було викопано криницю, а над нею погойдувалась цеберка. За хатиною, у бочці з соляним розчином, мокла очищена від шерсті шкура якоїсь тварини. Я впізнав господарську розпорядливість мого друга.

Але самого його ніде не було видно.

Понад чотири години я проблукав по берегах затоки Спокою, кличучи свого друга. Вирушаючи сюди, я, кваплячись, забув капелюха, і сонце так немилосердно напекло мені голову, що я відчув нудоту, а перед очима в мене появлялись червоні й зелені плями.

Змучений, я добрався до берега і сів відпочити, підперши голову руками.

— Орніччо, — вимовив я крізь сльози, — де ти, мій любий друже?

— Де ти, мій любий друже! — повторив хтось над моєю головою.

Я здивовано озирнувся, але нікого не побачив. Що зі мною?! Голова моя боліла і паморочилась, ноги підгинались, у роті я відчував присмак міді.

Насилу відв'язав я човна і стрибнув у нього. Востаннє я оглянувся на будиночок Орніччо.

— Франческо Руппі, Франческо Руппі! — вигукнув чийсь різкий голос так виразно, що це не могло бути грою уяви.

Я знову вистрибнув з човна на берег. Якась темна постать кинулася мені до ніг. Боже, що це зі мною, адже