Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

— Це правильно. Але й ви за тих днів мали більше підстав розраховувати на цю прихильність. Тоді ви були просто нещасною людиною.

— То як би ви назвали мене тепер?

— Тільки не нещасним. Про ваше велике щастя на морях складалися легенди. Та є чутки про ваші успіхи і в інших справах.

Останні слова вихопилися в неї якось необдумано. Арабелла мала на увазі мадемуазель д’Ожерон і, якби змогла, одразу б узяла свої слова назад. Але вони пройшли повз увагу Пітера Блада: він не зрозумів натяку.

— Невже? Усе це брехня, кат би його взяв... і я можу довести вам...

— Не розумію, навіщо вам морочити собі голову доводами, — перервала вона і цим украй збентежила капітана Блада.

— Хоча б для того, щоб ви були кращої думки про мене.

— Нехай вас не обходить те, що я про вас думаю, сер!

Після такого нищівного удару Блад відмовився від боротьби і перейшов до вмовлянь.

— Як ви можете так тепер говорити? Говорити, побачивши мене в мундирі, який я зневажаю? Хіба ж не ви сказали мені, що я можу спокутувати гріхи свого минулого? Мені хочеться відновити своє добре ім’я у ваших очах. А щодо мене самого, то я в минулому не скоїв нічого такого, чого мені треба було б соромитись. О, якби мене не примусили!..

Вона не витримала його пильного погляду й потупила очі.

— Я... я не розумію, чому ви так зі мною говорите. — У голосі дівчини вже не було колишньої впевненості.

— Он як! Ви не розумієте?! — вигукнув він. — Тоді дозвольте, я поясню.

— О ні, не треба, прошу вас! — У голосі Арабелли вчувалася щира стурбованість. — Я цілком усвідомлюю все, вчинене вами, і розумію, що у своїх учинках ви почасти керувалися повагою до мене. Повірте мені, я дуже вдячна.

— Але якщо ви завтра будете думати про мене, як про розбійника й пірата, то краще прибережіть вашу вдячність для себе. Мені вона ні до чого.

Яскравий рум’янець залив її щоки. Блад помітив, що її груди поривчасто здіймалися під тонким білим шовком. Якщо навіть дівчину й обурили його слова і тон, яким ці слова були сказані, то вона все ж стрималася, зрозумівши, що сама накликала його гнів. Арабелла щиро хотіла виправити свою помилку.

— Ви помиляєтесь, — почала вона. — Це зовсім не так.

Та їм не судилося порозумітись. Ревнощі, що завжди підстерігають розважливість, затьмарили розум в обох.

— Що ж тоді ви мали на увазі? — спитав Блад і таки додав: — Вірніше, кого? Лорда Джуліана?

Дівчина здригнулася і, обурена, пронизала його гострим поглядом.

— О, благаю, будьте щирі зі мною, — безжально наполягав він. — Зробіть таку ласку і скажіть одверто.

Якусь мить Арабелла, задихаючись від гніву, стояла перед ним мовчки і аж мінилася на обличчі.

— Ви... ви просто неможливі, — сказала вона нарешті, відводячи від нього очі. — Дозвольте мені пройти.

Він відійшов убік і широким капелюхом з пір’ями, який усе ще тримав у руці, махнув у бік будинку.

— Не смію більше затримувати вас, пані. Врешті, ще не пізно виправити цей гідний презирства вчинок, до якого я вдався. Колись ви пригадаєте, що ваша жорстокість штовхнула мене на такий крок.

Вона шарпнулася, щоб піти, але раптом зупинилась і глянула йому просто в очі. Цього разу дівчина захищалася, і голос її тремтів від обурення.

— І ви смієте говорити зі мною таким тоном! — вигукнула вона, жахаючи його своїм несподіваним запалом. — Ви маєте нахабство докоряти мені за те, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що вони заплямовані кров’ю, коли я знаю вас не тільки як убивцю...

Від несподіванки Блад аж рота роззявив.

— Я? Вбивця?.. — тільки й промовив він.

— Нагадати вам ваші жертви? Хіба не ви вбили Левассера?

— Левассера? — Він навіть посміхнувся. — Отже, вам і про це сказали?

— А ви що, заперечуєте?

— Ні, я справді вбив його. Та, якщо хочете, я пригадаю вам і інше вбивство за таких самих обставин. Це було в Бріджтауні тієї ночі, коли в місто вдерлися іспанці. Мері Трейл може розповісти вам докладніше. Вона була присутньою при цьому.

Він гнівно насунув капелюха і, вкрай обурений, широкими кроками пішов до будинку, так що дівчина не встигла не тільки відповісти, а навіть зрозуміти зміст його слів.

Пітер Блад стояв біля колони портику губернаторського будинку і незрячими очима, які були сповнені болем та гнівом, дивився через велику гавань Порт-Ройяла на зелені пагорби, що височіли на протилежному березі, і сиву смугу Блакитних гір, що ледве мріли на обрії в серпанку мерехтливого від спеки повітря.

Його роздуми порушив негр, який доповідав губернаторові про прихід Блада і тепер повернувся по нього. Слуга провів Блада на широку веранду за будинком, де полковник Бішоп і лорд Джуліан Вейд ховалися від задушливої спеки.

— То ви прийшли! — привітав його губернатор і пробубонів собі під ніс щось нерозбірливе, що свідчило про його поганий настрій.

Він не підвівся навіть тоді, коли це зробив вихований лорд Джуліан. Насупившись, багатий барбадоський плантатор розглядав свого колишнього раба. Блад стояв мовчки, тримаючи в руках капелюх і трохи спираючись на довгу, прикрашену стрічками тростину. Зовні він був цілком спокійний, жодна рисочка обличчя не виявила його гніву, що поволі наростав від такого принизливого прийому.