Перстень Борджія - Володимир Нефф
І розлючений чернець спробував якнайшвидше позбавитися цього позначення, названого ним подумки signalement, себто того самого синього мотузка, що дратував його протягом усієї нинішньої мандрівки, але чи тому, що в нього тремтіли руки, чи то мотузок був зав’язаний надто туго, йому не вдавалося розв’язати вузла. І поки він усе відчайдушніше боровся з цим вузлом, бо мав обгрунтоване відчуття, що звідкись із глибини лісу, де відбувалася ця зовні самітня сцена, за ним з реготом стежать — його слух, який загострила тривога, розпізнав у шелесті дерев, трави й кущів ніби відлуння жорстокого людського сміху — і коли він звів голову й затамував подих, щоб прислухатися, біля самого його лівого плеча пролетіла стріла, з гнівним деренчливим звуком роздратованого шершня.
Патер Жозеф, який замолоду — тепер йому було майже сорок — був досвідченим бійцем, гепнувся долілиць на землю, чим уник і другої стріли, що прилетіла з протилежного боку, а коли відразу ж після цього незнайомий убивця наліг усією своєю вагою на його сідниці і лівою рукою затиснув потилицю, щоб правицею прохромити ззаду серце, отець Жозеф із пружністю й дивовижною силою, якщо зважити на вутлість його тіла, що постійно виснажувалося постами і труднощами, різко звівся на коліна, вже вихопивши кинджал, носити який мав дозвіл, і встромив його по саме руків’я в горлянку чоловікові, котрий втратив рівновагу. Але в цю ж мить третя стріла пробила трицепс його правого плеча й кинула його на землю.
Та патер Жозеф, думаючи не лише про спасіння власної душі, але й про спасіння Франції, не думав здаватися — він перехопив кинджал із правої руки в ліву і довгим кидком спрямував його назустріч парубкові, що, як блаженної пам’яті Робін Гуд, з луком і повним сагайдаком стріл при поясі саме вилазив із кущів, широко замахуючись на святого отця правицею з коротким списом. Кинджал не влучив у ціль, але й лучник не поцілив своїм списом, бо патер Жозеф, в’юнкий як вуж, граційною гнучкістю якого він перед цим милувався, перекрутився на бік, як бочка, що котиться, і спис, націлений в його груди, пришпилив до землі лише рукав.
Але тепер святий отець вичерпав усі можливості оборони, і коли невдалий списометальник, лайнувшись, витягнув мисливський тесак і, перескочивши рів, наблизився до ченця, щоб закінчити справу, для якої його найняли, а водночас ззаду вискочив з лісу другий лучник, який у разі потреби мав допомогти своєму компаньйонові, хоча такої потреби явно не було, отець Жозеф, ввіряючи свою душу Богові, заплющив очі й чекав на смерть.
Але тут почувся шалений чвал коня і пролунали два постріли, які змусили отця Жозефа знову розплющити очі, і те, що він побачив, сповнило його спокоєм великим і радісним, бо обидва лучники, які підходили до нього, щоб завдати останнього удару, лежали біля свого приятеля, з яким поквитався сам патер Жозеф, а по дорозі диким клусом наближався Петр Кукань із Кукані, одягнутий у майже нове вбрання з бузкового сукна, яке він, за порадою патера Жозефа, придбав у підгірському містечку Ніонс, з широкополим капелюхом, оздобленим перами, на голові і з двома пістолями, що ще димілися, в руках.
— Я поранений, а це означає, що можу їхати на твоєму коні, наші регули передбачають таку можливість, — сказав патер. — А на поховання цих негідників можеш не витрачати часу, бо акт поховання не впливає на долю душ померлих, які в даному випадку все одно вже давно забрав чорт. Ох, з яким задоволенням я знову сидітиму на кінській спині.
Шкода лише, що він недовго відчував цю розкіш, бо коли Петр перев’язав його рану рукавом власної сорочки і підняв, аби посадити на свого коня, отець Жозеф зімлів.
Коли вони дісталися до ошатного містечка Баланс, розташованого неподалік від впадіння Ізеру в Рону й відомого жвавою торгівлею фруктами, отець Жозеф, пам’ятаючи про те, що він не може перенапружувати свої сили настільки, щоб це поставило під загрозу його здоров’я, а цим і славу Франції, значною мірою залежну від його дипломатичної активності, цього разу не заперечував проти того, щоб в заїзді «У яблука Гесперид», у якому вони зупинилися, його оселили в кімнаті з доброю постіллю й палаючим коминком і щоб оглянути рани запросили кваліфікованого коновала. Коли було по всьому і святий отець із перев’язаним плечем спочив на м’яких перинах, він почав міркувати про те, як після одужання спокутує гріх сибаритства, якому тут віддавався, бичуванням, тривалими денними переходами чи нічними молитвами навколішках на кам’яній підлозі чи іншими проявами спасенного самокатування, а Петр, який сидів біля його ліжка, бажаючи скерувати думки святого отця на інше, сказав таке:
— Скажіть–но, отче мій, чому ви такі суворі до себе, а до мене такі ласкаві? Безсумнівно, що за приязнь, виявлену до мене, ви заплатили власною кров’ю, стражданнями й мало не життям, бо шибеники, які на вас напали, чигали, точнісінько як ви передбачили, на мене; а я ж не почув від вас ні слова докору чи нарікання. Звідки стільки поблажливості до людини іншої крові й відмінних релігійних поглядів — я коли й не магометанин, як ви побоювались, то й не порядний християнин, бо вірю не в окремого Бога, а лише у всесвітній розум, часткою якого я безперечно є зі своїм розумом і своєю життєвою силою?
Отець Жозеф відповів зі своїх перин:
— Я радий чути, що як атеїст ти зовсім відірвався від нашої святої церкви, бо краще відірватися від неї, ніж відвернутися, як це роблять гугеноти й лютерани і як це першими зробили ваші кляті гусити, і отруювати її віровчення гнильною отрутою своїх помилок і
