Перстень Борджія - Володимир Нефф

— Чернець, котрий виглядає як чернець і поводиться як чернець, звичайно, непомітний, — сказав капуцин. — Тільки ж ти не виглядаєш на ченця і не поводишся як чернець. Твоя хода — це не хода людини, звичної до перипатетичних медитацій у монастирському портику. Ти солдат, що не боїться фізичних зусиль, і шляхтич, звиклий ходити по лискучому паркеті; рішучість і енергійність твоїх pas du soldat не узгоджується з елегантністю твоїх pas du courtisan, якими ти попередньо перетнув цю скромну залу.

— Як ви, отче, про все це дізналися? — жахнувся Петр, якому не могло навіть спасти на думку, що цей брудний, зарослий як дикун чернець міг би щось знати про pas du courtisan.

— І я був homme du monde, шляхтичем і членом вищого товариства, доки почав прагнути Правди, — сказав чернець. — Кажу, що почав прагнути Правди, бо пізнати Правду можна лише у хвилини мимовільного екстазу, які випадають рідко й осягаються лише шляхом тяжкого самозречення, окрім того, в них є та незручність, що все, пізнане в ці високі хвилини, людина знову забуває, повернувшись до себе і до свого грішного «я», що мислить безплідно: Правду людина осягає лише ледь–ледь, а то й зовсім не осягає. Та поговорімо, сину, про тебе. Члени нашого святого ордену не носять зброї, а ти ховаєш під сутаною колючу зброю. Ти молодий, фізично здоровий, і твої рухи відповідно жваві, тому певна округлість у попереку, яку я бачу в тебе і яка виразно виявилася, коли ти сідав, не спричинена хворобою, бо ти здоровий як риба, а тим, що, крім шпаги, ти ще маєш за поясом довгий пістоль чи й два: чи ж я не маю слушність?

— Маєте, отче, — відповів Петр, витріщивши очі.

— Аз якого це часу члени нашого ордену носять персні? — вів далі чернець, поблажливо усміхаючись.

— Я не маю персня, — мовив Петр.

— Не маєш, але мав, про що свідчить світла смужка на твоєму мізинці, — сказав чернець. — 3 цього я, мовби читаючи книгу, роблю висновок, що ти, переодягаючись у сутану, скинув перстень, який носив, і кудись його сховав. Чи не так?

— Так, це правда, мій прозорливий отче, — відповів Петр.

Йшлося про алхімічний перстень із зображенням змії, що ковтає свій хвіст, який Петр носив як пам’ять про померлого батька.

— Ти неголений, — провадив капуцин, — і твоя щетина має щонайменше чотири тижні, але не набагато більше. Чи ж не правда, капуцине, твоє обличчя ще місяць тому було голе?

— Я дурень, незграбний і недалекоглядний дурень, — сказав Петр. — Чи припустився я ще якихось помилок?

— Звичайно, нещасний сину, — відповів чернець. — Про те найгірше я ще не згадав — видається, ти не знаєш про обіцянку, складену всіма членами ордену, подорожувати суходолом не інакше ніж пішки. Мої думки спрямовані на важливі питання і спасенні розміркування, проте я не вберігся від тихого внутрішнього сміху, коли побачив, як ти простуєш могутньою ходою, несучи на плечах сідло з коня, який, за твоїм же визнанням, у тебе здох. Воістину, можна було захопитись видовищем, коли ти гнав на змиленому коні, — меч при боці, сутана майорить на вітрі. A propos, якою саме мовою ти співав?

— Це мова чехів, мешканців Богемії, — сказав Петр.

— Твоя рідна мова?

— Так, — посвідчив Петр. — Але що це міняє?

— Вельми багато, — сказав чернець. — Бо якщо у вашій єретичній землі немає звичаю обрізати всім немовлятам чоловічої статі палець на лівій руці, узгоджувати відсутність твого лівого безіменного пальця з твоєю національністю необов’язково. Отож, сину мій, ти є ніхто інший, як перший радник і довірена особа турецького султана, П’єр Кюкан де Кюкан, котрий зараз таємно подорожує по Франції і на котрого в цій подорожі чекає неминуча смерть.

Цього разу Петр, мабуть, уперше в житті, роззявив рота від жаху.

— Це неможливо, — сказав він.

— Що неможливо? — запитав чернець, усміхаючись. — Що тут на тебе чекає неминуча смерть? Отож знай, ця справа вирішена, тому приготуйся до найгіршого, щоб ти вмирав очищеним від гріха і примиреним зі світом. Ох, вибач, я й забув, що ти мусульманин.

— Я не мусульманин, — заперечив Петр. — І мені не йдеться про небезпеку смерті, бо я не пам’ятаю, коли б вона мені не загрожувала, отож я давно звик до неї. Та як ви, з біса, пізнали, хто я такий? Цього не знав навіть капітан корабля, на якому я приплив. Моє інкогніто готувалося старанно і було як слід продумане. Моя власна жінка не знає, куди я помандрував. Про мої наміри не знає ніхто, крім султана. Крім торговця кіньми і лахмітника я на французькій землі, доки зустрівся з вами, не перемовився ні з ким жодним словом. Тому й я сказав, коли ви назвали моє ім’я, якого сам уже не вживаю довгі роки: це неможливо. Аби я не знав, отче, що ви святий муж, то сказав би, що ви диявол. Але ж дияволів немає. То хто ж ви?

— Можеш звати мене отцем Жозефом, а я зватиму тебе П’єром, — відповів капуцин. — Цього тобі мусить вистачити для встановлення моєї особи. А пояснити тобі, звідки я знаю все, що розповів про тебе, на жаль, не можу, бо якби й відкрив тобі ім’я людини, що розповіла мені про тебе, а я природно не відкрию, це лише змінило б формулювання твого запитання, на яке б я навіть не відповідав — замість питати, як ти питав досі, як це можливо, що я про тебе все знаю, ти питав би, як це можливо, що про тебе знає мій інформатор, і твоя зрозуміла цікавість усе одно не була б задоволена. Скажу одне: твоє інкогніто, яке ти так старанно готував, є вельми й вельми сумнівне, і твій приїзд до Франції, здійснений