Лабіринт - Кейт Мосс

— Ну, — промовив він першим, — скажи мені, що сталося.

Жанна підсунулася ближче до столу.

— Мій онук Ів, ти ж його знаєш, працює в поліції, у відділку, підзвітному департаментові Ар’єжа, що у Фуа. Учора його було викликано на археологічні розкопки у Сабартських горах, зокрема на пік Суларак, на якому було знайдено два скелети. Ів був здивований тим, що його начальство, либонь, серйозно розглядало це як сцену вбивства, хоча зрозуміло: скелети вже пролежали в тій печері значний відтинок часу. — Вона зробила коротку паузу. — Звичайно ж, мій онук не допитував особисто ту пані, що знайшла скелети, але він був присутній на допиті. Ів трохи знає про роботу, з якою я тобі допомагаю, й очевидно, цього досить, аби бути упевненим: відкриття тієї печери може виявитися для нас корисним.

Одрік затамував подих. Він так багато років уявляв, як почуватиме себе такої ось миті. Він ніколи не втрачав віри у те, що, зрештою, настане час і він дізнається правду про останні години.

Десятиліття перетікали одне в одне. Він спостерігав, як пори року змінюються у своєму нескінченному циклі: весняна зелень перетворюється у золото літа; блискуча палітра осені зникає під суворою білизною зими; перші потоки талого гірського снігу знову передвіщають весну.

Досі не пролунало жодного слова. E ara? А тепер?

— Ів сам заходив до печери? — запитав Беяр.

Жанна кивнула.

— Що він тобі розповів?

— Там є вівтар. Позаду нього, безпосередньо на стіні печери, висічено знак лабіринту.

— А тіла? Де були вони?

— У могилі, що насправді являє собою не більше ніж просто заглибину в землі перед вівтарем. Між тілами лежали якісь предмети, але було надто багато людей, що снували печерою, тож йому не вдалося підійти та роздивитися краще.

— Скільки було тіл?

— Два. Два скелети.

— Та ну! — здивувався Одрік, а потім додав: — Не зважай, кажи далі, Жанно.

— Під ними онук підняв оце...

І Жанна передала йому через стіл маленький предмет.

Одрік не рухався. Після стількох років очікування він боявся навіть доторкнутися до нього.

— Востаннє Ів телефонував мені вчора пізно ввечері з пошти у Фуа. Лінія працювала не надто добре, тому я чула його зле, але розібрала, що він сказав. Він начебто взяв каблучку, оскільки не довіряв людям, які її розшукують. Він був чимось стурбований. — Тут Жанна знову запнулася. — Та ні, він був наляканий, Одріку. Не все йшло гладко. Звичайної процедури не виконано, на розкопках були люди, яким би не слід там бути. Він шепотів, неначе боявся, що його підслуховують.

— Хто знав, що він заходив до печери?

— Я не знаю, мабуть, чергові офіцери. Його керівник. Можливо, хтось іще.

Беяр подивився на каблучку, що лежала на столі, потім узяв її зі столу й підняв угору. Тримаючи її між великим та вказівним пальцями, він повернув її ближче до світла. Тонкий візерунок лабіринту, вигравіюваний всередині, було чітко видно.

— Це його каблучка? — запитала Жанна.

Одрік не міг відповісти. Він дивувався тому дивовижному випадкові, що спрямував каблучку до його рук. Його взагалі цікавило, чи був це випадок.

— Чи сказав тобі Ів, куди забрали тіла?

Жінка захитала головою.

— Чи не могла б ти спитати в нього? І якщо він зможе, нехай перерахує тих людей, що ще були на розкопках увечері, коли відкрили печеру.

— Я запитаю. Впевнена, він нам допоможе, якщо це йому під силу.

Беяр одягнув каблучку собі на великий палець.

— Будь ласка, перекажи Іву мою подяку, мабуть, йому дорого коштувало забрати ось це. Він навіть не усвідомлює, наскільки важливою може виявитися ця річ, — чоловік знову посміхнувся й додав: — Він не казав тобі, що ще було знайдено поряд з тілами?

— Кинджал, невелика шкіряна сумка, в якій нічого не було, лампа на...

— Vuèg?[75] — повторив Одрік, не вірячи своїм вухам. — Порожня? Але це неможливо!

— Ів сказав, що інспектор Нубель, старший офіцер, безсумнівно розпитував жінку, що знайшла печеру, про цю сумку, але вона твердо заявила, що навіть не торкалася її.