Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
Ніхто не сказав нічого. Віктор говорив так переконливо, що будь-яке слово було б зайве. І він одразу ж узявся до роботи: зв’язав одна до одної всі мотузки, які були в них, такими хитромудрими вузлами, що лише шабля Александра Македонського могла б їх розрубати. Кінець довжелезної зв’язаної мотузки опинився в руках у Марії та Йонела, і їхнє несподіване хвилювання ніби скріпило спільне порозуміння. Але й Тікова рука просунулася звідкись із темряви і, мов кігтями, схопила кінець мотузки.
Перш ніж покинути приятелів, Віктор тим самим безбарвним і теплим голосом, в якому Марія вловила ледь відчутну хвилю тривоги, нагадав їм, що вони мають робити:
— Освітлюйте мені дорогу скільки зможете, і навіть після того, як не видно буде плота, хай горять ліхтарі. Коли я смикну…
Потім ступив обережно на пліт, але відчалив не одразу. Затримався на якусь часинку, ніби перевірити вузли плота. Марія бачила, що відбувається на плоту, і вона заніміла. Але коли Віктор почав веслувати й віддалятися від берега, її пойняв страх, почали гризти докори. Може, треба чи навіть неодмінно слід було зупинити його. За ту часинку, поки Віктор барився, перш ніж рушити, він прив’язав ноги до плота кінцем мотузки. Марія читала колись, що рибалки з дельти Дунаю, коли їх захоплює буря у відкритому морі, прив’язуються до човна, аби їхні тіла, якщо буря виявиться жорстокою і вбивчою, все одно досягли берега, того берега, який вони полишили назавжди.
Мотузка, яку вони всі троє тримали в руках, розмотувалася й розмотувалася. Метри за метрами, десятки й десятки метрів… Мотузка довга, ніби нескінченна. Побачивши, що вона наближається до кінця, страх і неспокій колючками впилися в їхні руки та серця. Але ось мотузка зупинилася, завмерла й натягнулася, мов струна. І вони самі себе почували продовженням мотузки, вони самі всі були, мов струни, натягнуті крізь морок і мовчання, і коли б чиясь рука торкнулася їх, вони відізвалися б тисячами звуків.
Секунди розтягувалися, мов тверда гума, загрожуючи страхітливо вибухнути.
Мотузка була ще безжальніша, ніж морок, ніж тиша, ніж холодне й зловісне повітря, мов скляна вода без брижів, без кольору, без життя. Коли чекання й напруження досягли критичної точки, мотузка почала рухатися в їхніх руках, битися об холодну воду озера, вимусивши їх рухатися.
Руки, які тримали мотузку, почали рухатися, мов човники, в мовчазному шаленому ритмі. Але ось одна рука випустила мотузку, й промінь ліхтаря розпанахав темряву над водою. Пліт наткнувся на світло і вже разом із ним наближався до берега. Друга рука випустила мотузку, і другий промінь світла метнувся до дерев’яного монстра, який наближався. Обидва промені світла, схрестившись, не помилилися. Пліт повертався… порожній!
Замість вибуху гримнула тиша, це була мовчанка гірша, ніж вибух. Мить розгублення і страху, потім божевільний голос Йонела:
— Бачили? Убивці! Як ми повернемося?
— Ти думаєш тільки про це? — просичала Марія. — Негайно йди шукати його!
— Я піду! — вчепився малюк, в якого волосся стало сторчма. — Я найменший. Мене втримає пліт, і я зможу пройти скрізь…
— Стій! — Йонел схопив його за руку. — Дурню!
— Стій! — пролунав і голос Марії. — Я піду!
— Куди ви хочете йти? — задзижчав Йонел. — Ви що, збожеволіли обоє? До дідька ви підете! Це ви винні зі своїми безглуздими амбіціями!
— Тобі страшно, боягузе! — знову просвистіла Марія.
— А тобі не страшно? Хіба це не божевілля й не дурість ризикувати заради…
— Мовчи! — крикнула Марія. — Подивись на пліт!
У кутку плота, готовий ось-ось упасти в воду, лежав якийсь камінь. Під каменем — біла пляма, шматок паперу. Вони обережно підтягли пліт до берега. Тік кинувся перший, ліг на живіт і дістав папірець з-під каменя. Він сам би хотів прочитати послання, але Марія вихопила його в нього з рук, підставила під ліхтар і прочитала вголос:
— «Ура! Печера не закінчується! Тут чудово. Ідіть по черзі, але спершу пришліть спорядження. Увага! Тунель вузенький, мов кротяча нора. Неодмінно лягайте на живіт!»
— Ура! — закричав Тік, несамовитий від радості. — Ходім! Ходімо негайно!
Морок закрив десь у собі, у своїй комірці, страх і біль у погляді Йонела, і лють, перемішану з презирством, у погляді Марії.
— Вантажмо багаж, — взяла на себе ініціативу Марія. — Тіку! Освітлюй пліт. Покладемо спершу рюкзаки й постіль. Апарат залишимо на потім. Хто піде з багажем?
Тік готовий був у дорогу, але Марія сама порушила вимушену паузу:
— Іду я! А потім… вирішуйте самі…
Пліт відчалив від берега. Мотузка знову розкручувалася, аж поки й зупинилась непорушно. Тік відчув посмикування, яке хвилями долинало від далекого протилежного кінця, і разом з Йонелом щосили потягнув за мотузку.
Другим відчалив Йонел. Потім настала черга малюка й Цомбі.
Тік прив’язав апарат до плота й посеред велетенського мотка мотузки, мов за круглим редутом, посадив пса. Він спокійно веслував до середини озера при світлі ліхтаря, закріпленого, мов прожектор, на носі плота. Там він зробив першу зупинку, щоб оглянути все довкола, але не побачив нічого, крім води. Навіть попереду не видно було ні світлої смуги, ні якоїсь заглибини. Шукаючи тунель, хлопчина відчув, що пліт іде сам, і навіть швидше, ніж тоді, коли він веслував.
Тік довірився плотові і невдовзі прямо перед собою далеко, ніби на краю землі, побачив чорного, мов брова, півмісяця: вхід до тунелю. Саме туди й несла його вода. Він розпластався на животі
