Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
— Перешукати їх усі — то божевілля, — сказав Віктор. — А я навіть не знаю, що можна було б сховати там. Принаймні ні човна, ні плота аж ніяк. Вони надто маленькі, надто вузькі для цього… просто ідеальні склади для консервних бляшанок…
Тік стрепенувся, почувши останні Вікторові слова, йому кортіло сказати, що там можна сховати й інші коробочки, особливо інші коробочки, але згадав, що не має права й словом прохопитися про чарівну коробочку. І він одразу ж додав крізь зуби:
— І коробки… з сардинами, еге ж?
— Це теж консерви, — сказав Йонел.
— А тобі чого? — швидко накинувся на нього малюк.
— Як бачите, — почувся десь із темряви, наближаючись до них, голос Віктора, — ні сліду човна чи плота. Це означає, що ці лю… ці дивакуваті відвідувачі пішли звідси на поверхню… Але шанс, що один із них Петрекеску, і зростає, і спадає однаковою мірою. Жаль, що я не спитав Урсу, чи не бачив він човна!
— Він нам сказав би й без нагадування, — заспокоїла його Марія.
— Авжеж, що так… — одразу погодився Віктор. — Думаю, вони нам навіть спеціально телеграфували б заради цього…
— Тут, праворуч, дуже багато ніш, — сказав Йонел. — Чи не може бути одна із них виходом надвір, який знає тільки Петрекеску?
— Усе може бути, — погодився Віктор. — Щоб відповісти на це запитання, треба перейти від теорії до дії. А ми не заради цього прийшли в печеру. Загадка цікава, тобто запитання цікаве: хто був тут? Коли? Чому?.. Але ніхто не зобов’язував нас відповідати на них. Привело нас сюди інше…
— Цілком згоден! — майже по складах відповів Йонел. — Ми й так згаяли надто багато часу на порожні умовиводи. І треба було б згадати про це значно раніше. А винен найбільше я, бо…
— Чому? — урвала його Марія. — Я почувала себе дуже добре, я дивилася, втішалася, навіть заплющувала очі… на твою чванькуватість…
— Я не знайшов нічого… — заскиглив Тік. — Навіть Цомбі знайшов дещо, а я…
— Облиш, Тіку, ми ж бо не згаяли час, — підбадьорив його Віктор. — Може, якби не виникла ця історія з загадковими відвідувачами, ми вдовольнились би простим переходом і оглядом цих місць. А так, шукаючи й нишпорячи по всіх закутках, ми можемо похвалитися, що вивчили печеру зсередини з першого разу. Великі неточності я вже виправив на карті…
— Знаю, знаю, — відступився Йонел. — Але, може, краще було б підпорядкувати всі наші пошуки головній меті…
— Це вже з уроку, пригадую собі, — сказала Марія. — Ось тепер видно, який ти щирий! Ти зі своїм ідіотським гранітом, який є другорядною метою — визнай! — шукаючи його, не побачив тисяч інших речей, повз які, втім, пройшов би й не побачив би їх!
— Не знаю, — відповів Йонел. — Може, воно й так. Але я прийшов сюди не заради забавок, як похваляєшся ти. Врешті-решт, мене не цікавить, що в тебе у голові, і думаю, нам пора вертатися. Для першого візиту досить. Ми дійшли до кінця, досить!
— Це так! — погодився Віктор. — Але невже ми дійшли до кінця? Це озеро не дає мені спокою, ніби я занурився в нього. У мене від нього аж подих перехоплює!
— Озеро? — перепитав Йонел.
— Так, озеро. Але спершу я хотів би трохи обстежити стіни праворуч, підійти якомога ближче до них і освітити ліхтарями. Може, вони нам щось скажуть.
Усі пішли вперед берегом, аж до води. Там засвітили своє сліпуче світло.
— Посвітіть якомога нижче! — попросив Віктор. — Туди, де озеро стрічається зі стінами, он до тих ніш.
Сніп променів слухняно підкорився, освітивши кожну нішу.
— Я так і думав, — пробурмотів Віктор. — Ці ніші — тільки поверхневі заглибини. Ви теж помітили?
— Що саме?
— Вода з озера не витікає крізь ніші. Жодна з них не хлюпоче. Ніде біля жодної ніші нема ні сліду виру, ні смуги піни.
— Ну й що? — спитала Марія налякано.
— Отже, де витікає вода? — спитав у свою чергу Віктор. — На стінах зліва нема навіть жодної тріщини…
— Справді! — збентежився Йонел. — Як ми про це не подумали досі?..
— А вона неодмінно повинна витікати? — спитала Марія тоном, який, утім, радше стверджував, аніж запитував.
— Неодмінно! — потвердив Віктор. — Перше озеро — джерело, тут нема ніякого сумніву. Вода звідти тече сюди, але ж тут вона не може залишатися. Ти здогадуєшся, Йонеле?..
Йонел ще не збагнув до кінця Вікторової думки:
— Що ти хочеш сказати?
— Що вода тече далі… і якщо вона не затримується тут…
— Ти хочеш сказати, що печера… — почав Йонел крижаним тоном. — Ти хочеш сказати, що печера… — але йому забракло сили висловити думку до кінця.
— Так! — прошепотів Віктор дуже схвильовано. — Я майже впевнений, що печера не закінчується тут! Тіку! Ану зроби-но хутенько паперового кораблика, бо ти, я знаю, мастак їх робити…
Радий, що трапляється, нарешті, нагода хоч чимось прислужитися експедиції, бо Йонел не дозволив йому навіть торкнутися апарата, малюк ураз, ніхто не встиг і оком кліпнути, зробив бездоганного кораблика.
— Зробити ще одного? — спитав він, передаючи його Вікторові. — Я знаю одну систему…
— Поки що освітлюйте ліхтариками кораблика, — сказав Віктор. — Зараз я кину його на середину озера.
Віктор кинув кораблика на водну гладінь озера, потім почав уважно маневрувати дошкою, яку він використовував замість весла, щоб підігнати його на середину. Хвилі, спричинені Вікторовим веслом, зникли, вода заспокоїлася, знову стала мов скло, без жодного брижа, без жодної бульбашки піни, але кораблик повільно плив уперед, плив увесь час, біла цяточка на захололому кришталі,
