Лабіринт - Кейт Мосс

Алаїс не хотіла повертатися до себе в кімнату, але не мала вибору. Тихенько переступивши через Франсуа, вона попрямувала двором до житлової частини замку. Навкруги не було анікогісінько.

Гіранда, хитра тінь Оріани, спала під дверима сестриної кімнати; коли Алаїс навшпиньках пройшла повз неї, її гарненьке пухке личко розпливлося уві сні.

Тиша, яка зустріла Алаїс на порозі її кімнати, вказувала на те, що доглядальниця вже пішла. Очевидно, прокинувшись уночі, вона побачила, що Алаїс нема, і залишила свій пост.

Алаїс одразу ж узялася до роботи, не марнуючи часу. Успіх її задуму залежав від можливості переконати усіх, що вона не наважиться далеко від’їхати від дому. Ніхто у всьому маєтку не знав, що метою її подорожі було місто Монпельє.

Вона вийняла з шафи свій найлегший одяг для полювання: вбрання було зшито з рудувато-брунатного білячого хутра, його лагідні до тіла рукави мармурового кольору завершувалися по краях візерунками у формі ромбів. Навколо талії Алаїс затягла тугий шкіряний пасок, до якого прив’язала кухонний ніж та borsa, свою зимову мисливську сумку.

Алаїс узула мисливські чоботи, що сягали їй до колін, і міцно затягнула шкіряні шнурки аж до самісінького верху, щоб за ними можна було заховати ще один ніж. Потім дівчина застебнула пряжки на чоботах і наділа поверх усього простий, без жодних прикрас, коричневий плащ із капюшоном.

Одягнувшись, Алаїс узяла зі своєї шкатулки кілька коштовних самоцвітів та прикрас, зокрема намисто з сонячних каменів, каблучку з бірюзою та бархатку. Вони можуть стати у пригоді, якщо доведеться заплатити за безпечну дорогу чи за прихисток, надто ж коли вона покине володіння віконта Тренкавеля.

Нарешті задоволена з того, що ніщо не залишилося без уваги, Алаїс витягла свій меч зі схованки за ліжком, де він зберігався недоторканний ще з часів її весілля. Вона міцно стисла меч у правиці, здійняла перед собою і виважила його лезо у своїй долоні. Він досі був прямий та гострий попри те, що ним вже давно не користувалися. Молода жінка намалювала ним у повітрі вісімку, пригадуючи його вагу та якості, й посміхнулася: меч якраз пасував їй.

Алаїс прошмигнула на кухню й попросила в Жака ячмінного хліба, інжиру, солоної риби, кружало сиру та флягу вина. Він дав їй, як завжди, набагато більше, ніж вона просила. Цього разу вона була дуже вдячна йому за щедрість.

Потім Алаїс розбудила свою служницю Ріксанду й пошепки звеліла їй переказати пані Агнес, що вона почувається краще і приєднається до інших леді маєтку по обіді. Ріксанда здивувалася, але змовчала. Алаїс ненавиділа ці жіночі посиденьки й завше шукала перший-ліпший привід відмовитись. У товаристві інших жінок вона почувалася, мов у клітці, й нудьгувала від незв’язних барвистих розмов. Проте сьогодні її обіцянка виглядатиме як чудовий доказ того, що вона повернеться до замку.

Алаїс сподівалася, що її втечу не помітять аж до вечора. Якщо їй пощастить, тривогу здіймуть тільки тоді, коли дзвони каплиці покличуть усіх на вечірню службу.

«Доти я вже буду далеко звідси», — вирішила вона.

— Ріксандо, не йди до пані Агнес до півдня, — промовила знову Алаїс. — Підеш тоді, коли промені сонця торкнуться західних стін двору, зрозуміло? А доти, якщо хтось прийде шукати мене, навіть слуга мого батька, ти маєш казати, що я поїхала прогулятися верхи полями за Сен-Мігелем.

Стайні розташовувалися в північно-східному куті двору, між Тур-де-Казерне та Головною вежею. Коні почали бити копитами і нашорошили вуха. Коли Алаїс до них підходила, вони тихо іржали, сподіваючись, що вона дасть їм сіна. Зупинившись навпроти першого стійла, Алаїс погладила рукою широкий ніс своєї старенької кобили. Її чубчик та загривок подекуди вкрилися сивиною.

— Не сьогодні, моя старенька подруго, — промовила до неї Алаїс. — Я не можу вимагати від тебе так багато.

Інший кінь Алаїс стояв у стійлі поряд. Шестирічна арабська кобила на ім’я Тату була батьковим весільним подарунком, — гніда, кольору стиглих жолудів, з білою гривою та хвостом, солом’яним волоссям над копитами та білими плямками на всіх чотирьох ногах. Тату сягала у холці плеча Алаїс, вона мала чітко окреслену маску, властиву її породі, великі кості, сильну спину та поступливий норов. Важливо те, що вона була витривалою і прудкою.

На щастя Алаїс, єдиною людиною у стайні був Ам’єль, найстарший син коваля, що мав розкладати сіно у віддаленому кутку стайні. Він одразу ж схопився на ноги, коли побачив молоду жінку, зніяковілий від того, що його застукали сплячим.

Алаїс нетерпляче урвала його вибачення.

Ам’єль перевірив підкови та копита коня, щоб упевнитися, що вона спокійно може їхати, потім поклав на кобилу попону, вуздечку, а також, на прохання Алаїс, сідло для прогулянок, а не для полювання. В Алаїс защеміло в грудях. Вона аж підстрибувала від щонайменшого звуку надворі й оберталася, зачувши якийсь голос.

Тільки коли все було