Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Чого було більше в Лелиному погляді, сказати важко — чи то зневаги, чи то здивування. Вона мовчки спостерігала, що діється, немовби це її не стосувалося.

На мить у Лисого з’явився сумнів: а може, вона й не заперечує? Проте це було таке дике припущення, що хлопець одразу ж відігнав його.

А це її стосувалося. Леля зразу зрозуміла, в яку небезпечну халепу вона потрапила. Від тієї миті, як прозвучали слова вождя про одруження, вона знала, що в того справді є можливість змусити її вийти заміж. І їй стало страшно. Вона дивилася на мережане глибокими зморшками обличчя, на бурякового кольору шрам, що розрізав його на дві нерівні частини, скуйовджене сиве волосся й брудну сиву бороду… Він міг бути дідом її батька. Страх і огида заважали думати й шукати вихід.

Не сказати б, що Леля ніколи не думала про одруження. Всі дівчата про це думають. Як і всі хлопці. Тільки от… Віднедавна думки про власну сім’ю були в неї пов’язані тільки з однією людиною. Леля подивилася на Лисого. Він не був розгублений. Їй навіть здалося, що він був готовий до такого повороту. Втім, це, мабуть, тільки здалося.

— Ти смієш навчати мене, що робити й чого не робити? — ледь чутно промовив вождь, але стільки погрози й люті було в цих словах, що, здавалось, їх почув кожен — у кожній хаті. І кожне наступне слово звучало дедалі голосніше. — Хто тебе навчив усього, що ти знаєш? Хто тебе малого боронив від тебе ж самого? Хто зупиняв тебе, коли своїми нерозважливими діями ти накликав на себе лихо? Хто? Проти кого ти підняв голос? Кортить зайняти моє місце? Дочекатися не можеш? І не дочекаєшся. Онуки твої помруть, а я житиму. Бо я вічний вождь. Ніякий дурний камінь і ніякий дурний шмаркач мене не зупинять і не вб’ють. Зрозумів? Геть із моїх очей!

Останні слова розляглися луною над майданом. Навіть Лисий злякався цього несамовитого й моторошного крику.

Тільки мисливець, до якого звертався вождь, не втратив самовладання. Але й не послухатись не наважився. Він мовчки розвернувся й пішов геть — до лісу, жодного разу не озирнувшись. І поки він віддалявся, решта чоловіків ураз пожухли й зів’яли. Один із них злегка штовхнув Лелю в спину й повів до великої круглої хати, яку вождь назвав палацом. Вони пройшли повз Лисого, і Глина знову спробував вирватися й голосно привітав хлопця. Та Леля й цього разу не відпустила його. Тільки подивилася на Лисого так, що він заспокоївся. Вони щось придумають. Неодмінно придумають. Щойно хотілося криком кричати, а тепер стало легше.

Запах крові

Їх розбудив далекий, але від того не менш жахливий крик. Хлопці підскочили в ліжках і, ще не продерши очей, схопили зброю. Цей голос вони знали. Його ні з чим не сплутаєш. Від нього попід шкірою мороз. Він прийшов до них із минулого, з найстрашніших днів у їхньому житті.

Василько дуже добре вмів повторювати чужі голоси. Та хоч скільки він намагався, йому ні разу не вдалося закричати так, як кричить вовкулака. І нікому таке не під силу.

— Марічко! — гукнув Івась уже з дверей. — Замкнися й сиди дома. Не виходь! Чуєш?

Звісно, вона чула. Як і всі інші, вона дуже добре пам’ятала цей голос і все, що з ним пов’язане.

З цього крику почалися всі їхні біди. Тоді вони так само прокинулися серед ночі від подібного реву. Батьки їхні вибігли з хати й більше не повернулися. В темному селі стояв жахливий гвалт. Марічка затуляла собі вуха, та розпачливі крики чоловіків і жінок, перемішані зі звірячим гарчанням, усе одно було чутно. А потім страшна волохата потвора, на зріст вища за будь-яку дорослу людину, вдерлася до хати, схопила її, малу, обмерлу від нелюдського страху, й потягла в ніч.

Марічка спробувала кричати, однак звірюка затиснув їй рота велетенською смердючою долонею так, що вона ледь не задихнулася. Потім, уже за селом, вовкулака, який ніс її, приєднався до величезного гурту таких самих звірюк. Там були й Івась, і Василько — більшість дітей їхнього села. Тільки Лелі не було — вона ввечері не повернулася з лісу. Думали, десь заночувала на дереві. Три ночі їх гнали лісом, зв’язаних, майже не годували, поїли такою смердючою водою, що якби не спрага, то нізащо того не пили б.

А потім з’явилися Леля і Лесик. Вони перестріляли всіх вовкулаків і визволили дітей. Але то вже інша історія.

Зараз кричав один вовкулака. І кричав зовсім не так, як тоді в їхньому селі. Це був розпачливий крик. Так кричала вовкулачиця-вивідниця, коли втрапила в трясовину. Марічка дуже добре розуміла той крик. Він був страшний, як і крик будь-якої живої істоти, що втрапила в халепу. Однак мала знала, що ні їй, ні хлопцям зараз нічого не загрожує. Навпаки, подумала вона, це така добра нагода, якої годі було чекати. Вона встала, умилася, з’їла яблуко й почала збиратися.

А вовкулака справді втрапив у халепу. Хоч і темно, але в місячному світлі Івась і Василько побачили, що Петрусь молодець. Придумана й виготовлена ним пастка спрацювала надійно. Звірюка висів головою вниз, як зовсім нещодавно висів Вухань. Тільки той висів спокійно, а вовкулака крутився, розгойдуючи не лише гілку, а й ціле дерево, він намагався довгими руками дотягтися до мотузки, що туго охоплювала його ногу.

Побачивши дітей, вивідник заревів іще голосніше, але вони в тому крикові почули не так скаргу, як гнів. І тут Івась не витримав. Його лють і ненависть були такі нестримні, що він підвів арбалета й розрядив його у ворога.

Крик урвався. І хлопці почули за спиною тупіт багатьох ніг. Зовсім близько. Івась тільки й встиг знову зарядити арбалета, але пустити його в хід на щастя, не встиг, бо це були Борода і ще троє чоловіків із їхнього села. Вони підбігли й завмерли, дивлячись на жахливу істоту, про існування якої чули, але в яку до кінця не вірили. Важко вірити в те, чого ти сам не бачив.

— Вони прийшли, — сказав Івась. — Це вивідник. За ним прийдуть інші.

— Бородо! А він на тебе схожий! — сказав Півень, високий чоловік, у якого волосся було таке цупке, що стирчало на голові, наче гребінь у півня.

Всі засміялися. Крім Бороди, звичайно. Та й невесело засміялися. Всі чоловіки в селі завжди піддівали Бороду, то й зараз Півень сказав таке. Може, він