Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
— Абагатимі! Ага! — винувато відповідав їй дорослий чоловічий голос.
— І не підходь до мене! Я думала, ти мене любиш! А ти!..
— Ітько… лю… — бубонів Пластун.
— Якби ти мене любив, ти б теж був чесний, як я! Ти б не пішов і не вкрав рогача… Бо якби я тобі не сказала про пастку в ямі, ти б просто в неї ногою і вскочив!.. А я тобі сказала!.. — Між вигуками Марічка тяжко схлипувала.
Івась уявляв, які велетенські сльози заливають її щоки, хотілося просто зараз убити, зарубати, голими руками задушити цього недоумкуватого негідника. Хлопчик згадав, скільки він пережив учора. Страшно подумати, які жахи він собі уявляв! А з’ясувалося, що все було дуже просто. Мала попередила свого, як вона гадала, друга, що в чорній ямі під стіною пастка, він дав їй слово, що не піде красти, а тоді взяв сокиру й висадив двері до комори з хати. Отака дурненька! Знайшла кому вірити!
— Яне… див… — виправдовувався Пластун. — То н’я.
— Ти!.. Тільки ти міг!.. Хто ще знав про пастку?.. Це ти! Ти обдурив мене!
— Анасанамнаса! Ага! — Вигукнув Пластун, і можна було битися об заклад, що він також плакав.
— Пусти! — страшно крикнула Марічка, а потім твердим і зовсім не плаксивим голосом промовила: — І більше ніколи в житті не торкайся мене! І не підходь!
— Ітько! Ітько! — мабуть, вона пішла, а Пластун гукав навздогін, та відповіді не було.
Івась стояв і дивувався. Схоже, Пластун справді дуже любив їхню малу. А найбільше його вразило те, що сам він повірив: це не Пластун украв їхнього рогача. І не він порубав хитромудрого замка, змайстрованого Петрусем. Івась і раніше про це здогадувавсь, а зараз упевнився остаточно.
Невдалий заколот
Вона була спокійна і впевнена. Струнка, вродлива, як ніколи. Вона знайшла його!
До неї були прикуті всі погляди — вождя, Василя, дітей і жінок у дверях своїх хат. Навіть сонце якимось дивом визирнуло з-за суцільних тягучих хмар. Вона притягувала, просто вбирала в себе очі людей. Тонка, але сильна і впевнена в кожному своєму рухові. Зовсім юна, але сповнена відчуття власної гідності. Ніби й не було такої тяжкої й виснажливої подорожі — сліпої пожежі, русалок, Чати й хижих видр. Лисий завжди знав, що вона вродлива — найвродливіша, але зараз, дивлячись на неї ніби чужими очима, ніби уявляючи, якою бачать її всі ці сторонні люди, він був приголомшений. Він був переконаний: ніхто з них ніколи такої краси ще не бачив.
Надлюдським зусиллям Лисий стримав себе, щоб не кинутися їй назустріч. Але його миттєвого поруху, схоже, ніхто не помітив. Він зараз легко міг утекти, й кинулися б його нескоро.
Вождь підвівся з землі й завмер. Потім дуже повільно, ніби вві сні, кумедно підскакуючи з кожним кроком, рушив назустріч дівчинці. Він не дійшов кроків п’ять, коли Глина збагнув, що до Лисого йому зараз не дістатись, а цей сивий, кульгавий, пошрамований чоловік хоче підійти до Лелі. Погляд його Глині зовсім не сподобався. Пес забув про Лисого й попереджувально загарчав на вождя.
— Заспокойся, тварино, — несподівано лагідно промовив старий, — не завдам я шкоди твоїй чарівній хазяйці.
Оце «чарівній» Лисому страшенно не сподобалося. Та й Глину дід вочевидь не переконав. Пес загарчав голосніше:
— Тобі зараз буде так погано! — сказав він вождеві. — Ти в мене зараз на дереві рятуватимешся.
Вождь нарешті зрозумів, що пес не жартує, і зупинився. Він стояв, ніби забувши про існування всіх інших людей на майдані. Обличчя його було спотворене безглуздою блаженного усмішкою.
— Звідки ти взялася тут, мавко? — так само лагідно спитав він.
Мабуть, мавок старий ніколи не бачив, або принаймні не розмовляв із ними. Лисому, щоправда, також щастило з цією поганню не стрічатися, але Інженер багато розповідав. Втім, із його розповідей хлопець не все зрозумів. У Інженера виходило так, що мавки забалакують людину, принаджують, а потім перетворюють на дерево, а то й на пень. От тільки неясно, чим же вони так принаджують. Тобто хто ж змушує людину з ними розмовляти? Цього Лисий не зрозумів. Тому й усі пригоди Інженера з мавками залишилися для нього непереконливими, небезпека від цих пригод здавалася перебільшеною Інженером.
Та навіть не те тривожило Лисого, що вождь назвав Лелю мавкою, а те, як він це сказав. І головне — як він на неї при цьому дивився. На дітей так не дивляться.
Леля також була збентежена й не знала, як їй поводитися.
— Відведіть її до мого палацу, — наказав вождь своїм людям, не відводячи погляду від дівчинки.
— Разом із псом? — уточнив один із них.
— Ні, пса на конюшню.
— Я нікуди без собаки не піду, — твердо промовила Леля.
Лисому стало страшно за неї. Полонені так не розмовляють. Але вождь задоволено розсміявся тріснутим сміхом.
— Оце характер! Саме така дружина й повинна бути у Вічного Великого Вождя. Відведіть із собакою, — наказав він мисливцям, повернувся й пішов до Лисого.
Ні Леля, ні його люди не зійшли з місця. Старий зробив кілька кроків, відчув це й зупинився.
— Ви чули, що я сказав? — кинув він через плече.
Ніхто не відповів і не ворухнувся. Люди вочевидь не хотіли цього робити. Лисий їх розумів. Поки у вождя немає дружини, можна ще сподіватися на те, що пророцтво неправдиве. Але зараз, на їхніх очах, вождь робив безглуздий і необачний крок, наближаючи свою смерть.
— Не роби цього, — тихо попросив один із мисливців, які привели Лелю.
— Що?! — вождь розвернувся й гнівно глянув на сміливця. — Що ти сказав, Степане?
Той відповів не одразу. Це був кремезний і вже немолодий чоловік зі скуйовдженою, наполовину сивою бородою. Дуже сильний чоловік — наскільки Лисий був знайомий з тим, що діється в цьому селі, він знав, що вождеві тут ніхто не заперечує. Хоч мисливець і говорив майже благальним тоном, це був сильний вчинок. І наступні його слова, після паузи, підтвердили це:
— Ти чув, що я сказав. Стільки років ти не брав собі дружини. Ти знав, і все село знало, що поки ти неодружений, нам пророцтво не страшне. Навіть прихід лисого і босого міг бути просто збігом… Не роби цього.
Вождь обвів поглядом решту чоловіків, що стояли поруч із Лелею. Всі вони ховали очі, й Лисий зрозумів, що вони згодні зі Степаном. Усі вони вважали, що вождеві не варто одружуватися з Лелею. Звісно, Лисий вважав так само, хоча
