Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Борода перерізав мотузку, і тіло тварюки гепнуло на землю. Взявши його за ноги, коваль потягнув вовкулаку до села.

— Стійте, — гукнув Івась. — Не треба тягти його. На землі залишиться слід, по якому вони потім прийдуть усією зграєю. Треба нести.

Хоч Півневі це й не дуже сподобалось, та довелося взятися за волохаті руки вовкулаки й нести його разом із Бородою до села. Втім, донести не вдалося.

Вони й двадцяти кроків не зробили, як вовкулака раптом підібрав руки й ноги — від несподіванки Півень і Борода аж лобами тріснулись, а потім різко розпрямився, й чоловіки не втримали його, полетіли спинами на землю.

Івась знав, що випустив у звірюку звичайну стрілу — без срібного жала. Він просто надто швидко збирався, то й забув про особливі стріли. Власне, їх не так багато й було в селі, та ще частина зараз десь подорожували з Лелею і Лесиком. Але з десяток стріл іще лишалося.

Пам’ятаючи про це, хлопчик не дуже сподівався, що їм удалося вбити волохатого велетня. Він пригадав, як у вожака вовкулаків просто на очах відріс палець, відрубаний Лесиковою звичайною, не посрібленою шаблею. Івась тільки не очікував, що Борода й Півень — найдужчі чоловіки в селі — удвох не зможуть утримати вовкулаку. До того ж сподівався, що стріла, пущена в серце — вона і є стрілою в серці. Це ж не палець відрубаний.

Втім, він постійно йшов поруч, тримаючи напоготові палаш, принесений Лелею з їхнього рідного села, той палаш мав срібну цівочку на лезі. Тож щойно звільнений вовкулака скочив на ноги, хлопчик щосили рубанув його шаблею по шиї. Велетень заточився і впав, обливаючись кров’ю.

— Ну, молодець, — похвалив Півень, зводячись на ноги. — Як це ти так швидко зметикував?

— Просто врятував, — винуватим голосом додав Борода.

— Молодця! Молодця! — загомоніли решта чоловіків.

А сам Івась мало не плакав, дивлячись на велику пляму крові, ледь помітну в місячному світлі.

— Ми його нічим не витруїмо, — нарешті з розпачем промовив він.

— Кого?!

— Запах крові, — відповів хлопчик. — Ні м’ятою, ні часником — нічим. Ох і люті ж вони до нас прийдуть!

Тільки тепер і до інших дійшло. Всі замовкли й розгублено дивилися на мертве тіло. Це був лиш один, смертельно поранений, вовкулака. І він легко розкидав двох найбільших і найдужчих чоловіків села. Скільки ж їх таких прийде? Як їх перемогти? Хто селу в цьому допоможе?

Адже розповідали діти — Лисий, Леля, Івась і особливо Василько про вовкулаків, про те, як Лисий і Леля перебили понад три десятки цих жахливих створінь. Але то було вдень, Лисий і Леля сиділи на деревах, і вовкулаки не чекали нападу… Люди так довго не вірили дітям, що ця небезпека справді може прийти, а тепер переконалися в тому, що вона ще страшніша, ніж досі собі уявляли. І що вона прийшла.

Борода сів навпочіпки й розглядав вовкулаку. Він узяв у руку кисть потвори й підніс її до очей.

— Кігті! — сказав він. І в цьому одному слові було стільки страшного змісту, що всі здригнулися.

Поки переносили тіло до села… Додому повернулися тільки під ранок — уже починало сіріти. Півні ще не співали, але вже вовтузилися.

Івась думав, що тільки переступить поріг, одразу впаде й засне. Але знову не так судилося, як хотілося.

Двері хати виявилися відчинені, вдома нікого. Тобто знову немає Марічки.

Нічним небом

Їй пощастило нікого не зустріти. Тільки на перехресті біля криниці ледве не наштовхнулася на якогось чоловіка — не впізнала в темряві. Він кудись біг, тож і не подивився в бічну вуличку, звідки йшла мала. А цікаво було б, якби він її побачив: така маленька, а несе перед собою таку велику ступу — значно більшу, ніж вона сама. Добре, що не побачив, але все ж таки шкода — от би здивувався!

Дівчинка поставила ступу під кущ — зараз, у темряві, її зовсім не видно. Підійшла до криниці, набрала води (вона вже навчилася опускати відро в криницю так, щоб набиралося не більш, як піввідра — більше б не підняла), наповнила свою баклажку, намочила чисту ганчірочку, повернулася до ступи й гарненько її протерла. При цьому примовляла так само, як Леля:

— Бідна моя тваринка, ніхто її не миє, не чистить… Зовсім занедбана дитиночка… Зараз ми нашу твариночку помиємо, почистимо, причепуримо…

Старші завжди при Марічці розмовляли. Вони думали, що вона ще мала, нічого не розуміє, тому від неї не крилися. Через те дівчинка знала значно більше, ніж вони гадали. Знала й про дерево зі зрізаною верхівкою. І навіть здогадувалася, де воно — те дерево — стоїть. Зрештою, навколо села не так багато старих велетенських дубів.

Закінчивши мити ступу, дівчинка склала в неї казанок, арбалет і рогач, пильно роззирнулася довкола, а потім, трохи покректавши, й сама забралася всередину.

В небі було значно світліше. Марічці чимало вже доводилося літати. Але ніколи — вночі. Її срібним у місячному сяйві волоссям грався вітер, ступа слухняно розтинала його. Ліс унизу лежав таємничим килимом. Якийсь самотній кажан зацікавився малою й кинувся їй навперейми, але не долетівши, злякався ступи, пронизливо пискнув і щез із очей.

Марічка легко знайшла потрібний дуб і обережно опустила ступу на зріз.

Ступа стояла рівненько, але от біда: Марічка не могла вилізти з неї. Тобто вилізти могла, але куди? Між краєм ступи й краєм дерева лишався виступ не ширший за її долоню. Власне, тільки кора. Тож мала вирішила саме тут, на дереві, не вилазячи зі ступи, дочекатися світанку, а вже тоді вирушити на пошуки.

Вона ледве встигла заснути, як тут же й прокинулася від незрозумілого шуму. Щойно дівчинка розплющила очі й згадала, де вона, як між нею та місяцем пропливла чорна тінь. Марічка негайно все згадала — про те, як Леля з Васильком ішли нічним лісом, а на них нападав велетенський птах, і про те, яким хитрим і підступним виявився лішак — наполовину людина, наполовину сова, і як нестерпно він хотів обдурити дітей і забрати собі ступу. Саме ту ступу, в якій вона сиділа зараз на страшній висоті, де ніхто не міг її захистити. Дівчинці хотілося кричати, але вона знала, що ніхто не прийде їй на допомогу.

Яка ж вона дурна! Їй же казали замкнутися й сидіти вдома! Чому вона не послухалася? Вирішила, що вона краще за всіх знає, як краще. Тоді