Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Нарешті вождь відповів:
— Моє село — моя дружина. Це моя родина, мої діти. І я нікому їх не віддам.
— А кому, крім вас, вони потрібні?
Знову вождь мовчки довго дивився йому в вічі. А потім промовив:
— Люди не завжди знають, що їм потрібне, а що ні. Вони спочатку забирають, а потім уже з’ясовують.
— Але ж це безглуздо! — не стримався Лисий. — Хоч би хто це писав — він не міг знати, що мене зловлять ваші мисливці й привезуть, як лантух із картоплею, до вашого села! Цього ніхто не міг знати! У мене випадково виявився тільки один черевик! Ніхто не міг цього передбачити!
— Можливо, що й так, — вождь втомлено опустився на пісок, що акуратно вкривав землю навколо каменя.
Той пісок робив це місце дуже подібним до Лисої криниці в їхньому селі. Хлопець теж відчув раптову втому: він нічого не знав про те, що там діється, як діти, як Леля. Марічці загрожує небезпека така ж, як і їм двом. А вона там геть беззахисна! І його ніхто не відпустить — на це годі сподіватися. Він також опустився на пісок і сів навпроти вождя. Здавалося, старий постарішав за ці кілька годин. На його плечах лежав важкий тягар, і ніхто краще Лисого не розумів цього.
— Може, й так, — повторив сивий чоловік зі шрамом на обличчі. — Може, й не міг знати. Але він написав це — і ти прийшов. Такий, як ти є. Все сталося так, як написано: ти виявився в тому місці, де саме були мої мисливці. Ти виявився без черевика. Ти лисий, і ти вмієш читати. Що це означає?
Лисий дивився на нього з невимовним подивом. Старий верз щось несусвітенне. Виходило, ніби напис на камені не попереджає, а вирішує долі людей, цілого села.
— А це означає, — вів далі вождь, — що смерть тебе не бере, що ми в великій біді. Усі. І ти в тому числі. Розумієш?
— Ні, — чесно зізнався Лисий. — Я не розумію, чому правдою є не те, що є, а те, що написано на камені. Ви ж самі кажете, що навіть не знаєте, хто це написав і коли.
— А я от не розумію, — раптом втрутився Василь-Василем, — як це він непіддатний смерті. Як це?
— Помовч, Василю, — обірвав його вождь.
— Ні, ну що це значить? Він що…
— Помовч, Василю! — вже роздратовано кинув старий і відповів Лисому: — Так. Цього я не знаю. Не знаю, хто написав і коли. Але написане стало долею. Ти ще молодий. Ти не знаєш… Втім, мабуть, ти таки щось знаєш, якщо вмієш читати… Колись читати вміли всі — від малого до великого. Тоді існували книжки, і в них була правда. Більша правда, ніж те, що відбувалося в житті. Розумієш?
— Ні, — знову заперечив Лисий. — Я читав одну книжку. Там ішлося про таке, чого в житті немає. Те, що там написано, навіть розповісти дітям неможливо, бо вони не розуміють, про що йдеться. Нічого не розуміють…
Що довше він говорив, то глибше переконувався, що в словах вождя було більше правди, ніж у тому, що казав він, Лисий. Справді, історія Робінзона, яку він колись прочитав, зовсім несхожа на те, що є в світі. І коли він намагався цю історію переповісти дітям, ті нічого не могли зрозуміти. Це так. Але ж сам Лисий, коли читав цю книжку, — він же все розумів! Тобто ні, він не розумів багато чого, але вірив! У нього сумнівів не виникало в тому, що все описане — правда!
— Навіть якщо написати книжку про твоє життя, — знову заговорив вождь, — у ній буде більше правди, ніж у самому твоєму житті. Навіть якщо там буде щось таке, чого ти ніколи не робив насправді. Правда написана залишиться назавжди. А правда твого життя помре разом із тобою. Або, якщо ти безсмертний, вона помре з тими, хто тебе знає…
— Ви також читали книжки? — спитав Лисий, бо йому нічого було заперечити. Він починав вірити в сказане, хоча й не до ладу все зрозумів.
Старий кивнув.
— У вас є книжки? Чи ви їх іще тоді читали — до хвороби?
Вождь відсахнувся, ніби його вдарили. Досі, здавалося, жодне запитання не може вивести його з рівноваги. А тут…
Власне, Лисий і раніше підозрював, що вічний вождь — людина з минулого, як і той Інженер, із яким він колись зустрічався біля Руїни. Інженер розповів йому, що сталося з людством, яке було могутнім і численним. Але ця могутність людям дуже дорого обійшлася. Вони отруїли воду, землю й повітря, і це отруєння призвело до страшної хвороби, від якої загинули майже всі: дорослі й діти, жінки й чоловіки. Тільки в деяких селах лишилися люди. І от уже кілька століть вони намагалися вижити в світі, який так і не зміг відродитися, стати таким, яким був раніше. Навіть ліс змінився. Він змінювався постійно — Лисий міг спостерігати це на власні очі.
Зустріч із Інженером — не тим, що жив у їхньому селі, а з тим вічним Інженером, що жив біля Руїни — дуже багато важила в житті Лисого. Тепер, коли старий був недосяжно далеко, хлопець постійно відчував потребу порадитися, перекласти на плечі Інженера хоча б частку тієї відповідальності, яку самому нести було дедалі важче. Від того вічного чоловіка Лисий довідався й про хворобу, й про те, як її вдалося подолати одній людині.
Зараз, поставивши таке запитання вождеві, полонений просто припустив, що оскільки вождь так багато знає про ті часи, він, як і Інженер, теж пережив хворобу. Йому, як і тому старому, вічне життя випало внаслідок саме того, що він одужав, подолав недугу. Але при цьому Лисий мав на увазі тільки одне — у нього раптом прокинулося сподівання, що, можливо, вождь справді має книжку. Або — ще неймовірніше — кілька книжок.
Втім, старий зрозумів його правильно. Подолавши потрясіння (очевидно, від спогадів, пробуджених запитанням Лисого), він похитав головою:
— Ні, книжок у мене немає.
— І що ж ви будете робити? — після паузи спитав Лисий.
Вождеві було ясно, що запитання — не про книжки. Але від того йому не легше.
Мовчання ставало дедалі тяжчим, густішим. Будь-якої миті могла прозвучати відповідь, і тоді…
— Відійди, Василю, — тихо промовив вождь, і Василем, що тінню був весь час при них, мовчки й слухняно пішов геть — кудись туди, Лисому за спину.
