Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Хорст посміхнувся і сказав:
— Клянусь! Але як же Юта?
— Вона матиме п'ять відсотків від усіх видів прибутку.
— А чому лише п'ять?
— Тому, що я даю ідею і наукові викладки доктора Цур-Гаєра, ти — гроші, а вона нічого, окрім своїх чарівних синіх очей…
— Я нічого не хочу… І взагалі, я не згодна, — сказала Юта.
— З чим ти не згодна? — запитав Гуго.
— Чому мені п'ять, а Гізелі нічого?
Гуго посміхнувся і сказав:
— Маєш рацію. Гізела теж матиме п'ять відсотків. Отже, пристаєте?
— Пристаємо… А тільки чи не здається тобі, що ми поспішаємо так, ніби хтось нас підганяє дрючком.
— Ми дали клятву!
— Так, поклялися зберігати все в таємниці. Але в чому ця таємниця, я так і не второпав. До того ж, я можу дати гроші тільки тоді, коли пересвідчуся, що справа того варта. Ти згоден зі мною?
— Важко не погодитись. — Гуго дістав із-під сидіння теку і подав її Хорстові. — Тут усе написано. Читай, а я потихеньку поїду. Про деталі поговоримо в замку.
— А чому ти не згадав про операцію «Бернгард», про Крюгера і Дітца?
— Я ще багато про що не згадав… — Гуго глянув на Хорста через плече. — От, наприклад, начальник канцелярії Мартіна Бормана гауптштурмфюрер СС фон Хуммель вивіз до альпійської фортеці два важких ящики з колекцією монет, яку поцупив з монастиря Кремсмюнстер. Штандартенфюрер СС Курт Бехер прибув до району Аусзе з кількома вагонами награбованого. Серед його майна було кілька скринь із золотом. Зрештою, сам Кальтенбруннер привіз п'ять ящиків діамантів та інших дорогоцінних каменів, п'ятдесят кілограмів чистого золота із запасів Рейхсбанку, дві тисячі кілограмів золота і золотих речей у п'ятдесяти ящиках, два мільйони швейцарських франків і колекцію рідкісних поштових марок, яка оцінюється фахівцями в суму близько п'яти мільйонів золотом. Так що тут, у цих горах…
— І все-таки ти не відповів на моє запитання.
— Чи варто ворушити минуле?..
— Варто… Я хочу, щоб ти знав: воно стоїть між нами.
— Що? Ну, друже, чи потрібно це зараз, коли ми на порозі великих звершень, які мають перевернути все наше життя.
— Колись ти вже говорив мені ці слова. Запевняв, що авантюра з фальшивими грішми, з тими клятими англійськими фунтами змінить моє життя на краще. Чим усе те скінчилося?! Дякувати богові, мене не підстрелили на швейцарському кордоні, не встигли засудити на смерть, я вибрався з клініки твого таточка, сидів у Монако, в Італії… І скрізь мене чекала смерть! Зараз ти пропонуєш мені чергову авантюру. Сподіваєшся, що я дам гроші, яких у тебе нема, а головне, сам підніму прапор фірми, бо твоє ім'я в діловому світі — пустопорожній звук…
— Бачу, я марно їхав до тебе…
— Може, марно, а може, й ні… Я згадую минуле лише для того, щоб ти не тішив себе ілюзіями. Тобі, певне, здається, що ми не змінилися… Ні, дорогий мій Гуго, все в світі помінялося. Змінились і ми. Вже давно немає того наївного хлопчика із знаком «гітлерюгенд» у петлиці, забитого життям, відсунутого в тінь… Тепер у тіні опинився ти, а тому всі наші подальші переговори (прошу пам'ятати про це) можуть мати успіх лише тоді, коли справа, яку ти пропонуєш, виявиться вартою уваги. Це по-перше. По-друге, мені не подобається тон, яким розпочалася наша розмова. Я радий зустрічі з тобою, як кожен радіє своїй юності, однак це зовсім не означає, що наші давні стосунки можуть мати хоч, якийсь вплив на ділову частину цих переговорів. Тут свої закони…
— Я про це знаю, Хорсті… Я їхав до тебе, сподіваючись лише на твою розсудливість. Я винен перед тобою, але тоді я теж був хлопчиськом, і не менш наївним. Мене, як і тебе, заплутали. Склалося так, що я… Але ж могло бути і навпаки… На твоєму місці міг опинитись я. Мій дорогий татусь, бажаючи витягти мене з тієї халепи, змушений був топити тебе. Однак саме він дав тобі змогу втекти. І він, і я… Ми знали, що Гізела… І не перешкодили тому… Однак я хочу сказати зовсім про інше. Не про минуле, а про те, як нам жити далі. Як бути нам, німцям?!. Тобі, мені?.. Як жити Гізелі, Юті?.. Сьогодні ми розбиті, по нас топчуться, об нас витирають ноги! Ти поглянь, як поводяться американці у нашім фатерланді. Це не армія, це банда грабіжників. Крадуть, тягнуть усе, що потрапить під руку. Скоро ми будемо голі, як африканські негри, й тоді нас посадять у трюми і, як рабів, вивезуть до Америки на чорну роботу. Чи можемо ми допустити таке?! Думаю, кожен свідомий німець не може сьогодні сидіти склавши руки, як це, до речі, робиш ти. Сором мати такі гроші й розтринькувати їх на горілку.
— А що накажеш робити?
— Діяти! Сьогодні, коли промисловість розбита, є багато щілин, у які можна пролізти й стати нарівні з Гессенами, Круппами…
— Пустопорожні слова…
— Ні, Хорсті, я кажу діло. Настав той час, коли відкриваються широкі можливості для ініціативи, і випустити з рук свій шанс — просто злочинно! Сьогодні наша промисловість лежить у руїнах, так буде не завжди.
Завтра вона почне підніматись, і тоді їй знадобляться алмази!
— Ти став володарем діамантових шурфів на Півдні Африки?
