Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Вашу вину визначить суд, — сказав слідчий, накручуючи телефонний диск.
— Яку вину? Який суд?! — заверещав Кучма. — За чарку отримати… Тюрму за чарку? Ні, я на таке не згодний! Не хочу!
— Треба віддати належне, — сказав Гуго, коли його «мерседес» поминув Бад-Ішль. — Фюрер знав, де влаштувати альпійську фортецю!
Йому не відповіли. Обоє його супутників, Юта і Хорст, мирно спали на задньому сидінні, прихилившись одне до одного головами. «Ну, чисто тобі голубки… Скільки ще в ньому Хорстові сентиментальної полови». Гуго ще раз поглянув на них і зло натиснув на гальма. Машина заверещала і зупинилася. Від поштовху на задньому сидінні прокинулись.
— Щось трапилось? — спитала Юта.
— Нічого особливого, просто час трохи розім'ятися… — Він вийшов з машини, хряснувши дверцятами. Потім нахилився до відкритого вікна: — Ми в Зальцкаммергуті, ти просила, щоб я тебе розбудив…
— Дякую… Ой, гори… Вставай, Хорсті! Поглянь, яка краса навколо!
— Бачу, бачу…
— Як ти можеш щось бачити, коли в тебе заплющені очі? — розсміялась Юта.
— А я ще не додивився сон… — Хорст потягнувся і розкрив очі. — Перебили такий цікавий сон…
— Господи, яка ти ще дитина, — усміхнулася Юта.
— Прикро… Дуже прикро, Ют! Їхав до дорослого, а він… — Гуго махнув рукою і знову поліз на своє сидіння за кермом.
Хорст провів його поглядом і раптом сказав:
— Чого б це я сердився? Тобі ж краще… Легше буде мене обдурити…
— Тебе обдуриш! Як же… З американського інтендантства за землю на Ляймі злупив утроє… Знаємо ми таких здитинілих нахаб.
— А звідки тобі відомо? Мабуть, уже Дайн встиг розплескати?
— Може, Дайн, а може, яка інша сорока на хвості принесла…
— Тоді Гізела! Більше нікому. — Він пошкрябав собі щоку. — То я злий був… На Керка розізлився. Вони, ці американці, чомусь вважають нас за дурнів.
— Вони нас перемогли, тому й диктують.
— Вони перемогли? Щось я їх у Берліні не бачив.
— А ти був у Берліні?
— Був і на власні очі бачив, хто там воював, а хто… Думають, ми забули, як вони в Арденнах давали дьору! Вояки, прости господи!
— Ну, сідайте, поїдемо далі, — сказав Гуго. — Якраз нам час поговорити, Хорсті. Але перш ніж сказати тобі, задля чого я до тебе приїхав, ми повинні дати один одному клятву…
— Ой, як цікаво… А я? Я теж даватиму клятву? — сказала, сідаючи до машини, Юта.
— Ти в першу чергу! — сухо сказав Гуго.
— Ти так говориш, ніби ми ще й досі діти, — усміхнувся Хорст.
— На жаль, на дорослих ви не схожі…
— Коли так, то краще я вийду, а ви поговоріть без мене, — образилась Юта.
— Справа настільки серйозна, що ображатись не варто. Ми стоїмо перед найважливішим кроком у житті. Може статися, дуже скоро ми самі сповістимо світові про наше відкриття, але до пори нам треба навчитись мовчати. Про те, що я вам скажу, не повинна знати жодна жива душа. Інакше всім нам кінець. Не дивись на мене такими очима, Хорсті. Я пропоную діло. Якщо вдасться зробити все так, як я задумав, якщо все піде, як слід, ми матимемо цілу гору грошей, і Гриммінг, який ви бачите перед собою, буде нижчий за неї.
— Господи, чи ви змовилися?.. Один дарує острів у захмарній Океанії, другий — золоті гори. Любі мої, я не Попелюшка, а ви не казкові принци. Прокиньтеся, прошу вас.
— Я не сплю! — скреготнув зубами Гуго. — Я мчав сюди! Сподівався!.. А тут якийсь дівочий пансіон! І все одно ти вислухаєш мене. Я примушу тебе вислухати мене, Хорсті! Я не зрушу з цього місця, доки ти… Доки ви… Твоя правда, Ют. Мені треба було поговорити з ним спочатку наодинці.
Юта прочинила дверцята й хотіла вийти з машини, проте Хорст зупинив її.
— Зажди, Ют… З Гуго це буває. Хіба ти не пам'ятаєш, як він командував нами в дитинстві. А ми давно виросли, хоч йому і ввижається… Та й не він перший кидається у цю прірву. Сюди тепер ринули сотні шукачів щастя. Хтось розпустив чутки, що тут заховано скарби «третього рейху».
— Це не чутки. Я знаю про це напевне. До нашої групи в Грюневальді потрапляє найсекретніша інформація. Фюрер справді дав наказ перетворити Зальцкаммергут на альпійську фортецю. Тут фанатики з еліти збиралися відсидітись доти, доки росіяни і їхні союзники не зустрінуться ніс до носа і не вчепляться один одному в горло. Може б, воно так і сталося, коли б фюрер не наклав на себе руки. В той час, коли росіяни були під Берліном, сюди повалила знать з усієї Німеччини. Золото, діаманти, валюту — все потягли за собою. В озері Альтаус було затоплено кілька ящиків з десятками кілограмів чистого золота. Ця акція мала назву «Операція Нібелунги». В озері Топліц тільки Скорпені затопив 22 ящики. Відомо, що в них були злитки золота загальною вагою 48 кілограмів. Штандартенфюрер СС Йозеф Шпаціл, який служив у штабі оперативного району «Україна», прибув у містечко Альгаусзе і на трьох вантажних машинах привіз золото, його супроводжували власівці. Ці коштовності мали назву «скарби пекла». Я міг би ще довго розказувати, хто й скільки привіз сюди золота, коли б воно мене цікавило, як тих шукачів щастя, про яких ти говорив. Ні, Хорсті, я не збираюся шукати ті примарні скарби. Не збираюся, бо знаю — їх стережуть. Я прийшов до тебе зовсім з іншим.
— Я слухаю…
— Про клятву я сказав серйозно, мої любі. І перш ніж я
