Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Уфф! Тепер я розумію. Твій друг, як ти його називаєш, А-та-на-сі, дуже розумний. Він зумів обманути воїнів Хуареса. Але де ж переховувався вождь французів, коли сини команчів оглядали будинок?

— Коли блідолиці виїхали, він теж покинув будинок. Мій друг сеньйор Атанасіо справді дуже спритний чоловік, він обдурив солдатів Хуареса, сказавши їм, що Віннету залишив у нього пораненого вождя. Блідолиці повірили, а коли зустріли тебе і твоїх воїнів і, знаючи, що команчі дружать із Наполеоном, назвалися друзями французів.

— Я вірю тобі, але хочу сам переконатися, що вони на боці Хуареса. Я викурив з ними люльку миру, тому не можу стратити їх просто так.

— Я ж сказав тобі, що надам докази. Але перед тим ти повинен повідомити мені, чи серед цих блідолицих є двоє тих, яких я повинен зловити і вчинити з ними, що собі схочу.

— Чому?

— Тому що вони мої вороги, і ми вже багато днів йдемо по їхньому сліду.

Вірна Смерть не міг дати кращої відповіді. Якби він почав докладно розповідати про Ґібсона і Вільяма Олерта, то вся та заплутана й безглузда, як на індіанця, історія не справила би на вождя такого враження, як три коротких слова: «Вони мої вороги».

— Якщо вони твої вороги, то й мої теж, — негайно погодився Білий Бобер. — Я дарую їх тобі.

— Дякую тобі. А тепер накажи покликати сюди вождя блідолицих. Я поговорю з ним, і ти відразу переконаєшся, що він солдат Хуареса.

Вождь послав одного з воїнів до білих, і той через кілька хвилин повернувся, ведучи за собою високого похмурого чоловіка з кудлатою бородою.

— Чого вам від мене треба? — запитав він, кидаючи на нас недобрий погляд.

Ймовірно, Ґібсон впізнав мене й попередив своїх супутників, що нічого доброго від нашої появи чекати не можна. Я зацікавлено спостерігав за вестменом, чекаючи на новий трюк старого хитруна. Вірна Смерть привітно подивився в очі білому і дуже ввічливо відповів:

— Вітання від сеньйора Кортéсіо з Ла-Ґранж, містере.

— Ви з ним знайомі? — пожвавішав той, не здогадуючись, що вже проковтнув наживку.

— Ну звичайно, — підтвердив Вірна Смерть. — Ми з ним старі друзі. На жаль, я запізнився і не зміг зустрітися з вами до вашого від’їзду, але сеньйор Кортéсіо сказав мені, де вас шукати.

— Справді? Що ж він вам сказав?

— Що ви переберетеся через Лас-Морас і Ріо-Моралес, а потім поїдете через Байю і Табаль у Чіуауа. Але ви трохи відхилилися від шляху. Цікаво, чому?

— Тому що зустріли наших друзів команчів.

— Ваших друзів? Мені здалося, що вони ваші вороги.

Білий явно зніяковів, невизначено знизав плечима й удавано закашлявся, намагаючись дати зрозуміти вестменові, що говорити при всіх небезпечно. Але вестмен вдав, ніби не помічає його натяків, і провадив далі:

— Ви ж нібито стали на бік Хуареса, а команчі б’ються за Наполеона!

Білий не поспішав відповідати, здавалося, він ретельно зважує свої слова.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, ми теж підтримуємо французів.

— І ведете до Мексики добровольців зі Сполучених Штатів?

— Так, але в армію Наполеона.

— Он як! Виходить, мій друг сеньйор Кортéсіо вербує солдатів для французької армії?

— Ну звичайно!

— А я, старий дурень, думав — у загони Хуареса.

— Ну що ви, зовсім ні!

— Дякую вам за роз’яснення. Ви вільні й можете повернутися до своїх людей.

Обличчя добровольця здригнулося від гніву. Невже він повинен дозволяти цьому незнайомцеві командувати собою?

— Сер! — вигукнув він із гнівом у голосі. — Яке право ви маєте наказувати мені?

— Хіба вам не відомо, — з гідністю відповів Вірна Смерть, — що біля цього багаття можуть сидіти тільки вожді?

— Мені начхати на вождів! Я — офіцер!

— Хуареса? — швидко запитав вестмен.

— Так! Тобто ні, Наполеона.

— Ну от ви й обмовилися. І який же ви офіцер, коли не вмієте зберігати таємницю. Нам більше немає про що розмовляти. Повертайтеся до своїх людей.

Той хотів заперечити, але втрутився Білий Бобер і помахом руки наказав йому піти.

— Що тепер скаже мій брат? — звернувся вестмен до вождя команчів.

— Обличчя блідолицього видало його, — відповів Білий Бобер. — Але я ще не до кінця впевнений, що вони — вороги.

— Але тепер ти переконався, що блідолиций побував у Ла-Ґранж у якогось Кортéсіо і веде загін у Мексику?

— Так. Мої вуха чули це.

— Отже, він прихильник тих, для кого Кортéсіо вербує добровольців.

— Так. Однак звідки Білому Боброві знати, для кого той Кор-ті-сі збирає воїнів: для Хуареса чи для Наполеона? — не хотів здаватися вождь.

— Подивися на це, — урочисто вимовив вестмен, дістаючи з кишені паспорт за підписом Хуареса і простягаючи його Білому Боброві. — Я і мій молодий друг вирішили з’ясувати, кому служить Кортéсіо, а тому прийшли до нього і заявили, що хотіли б воювати на боці Хуареса. Той прийняв нас як друзів і вручив нам ці папери. Мій друг може показати тобі такий же паспорт.

Вождь обережно взяв у свої вузлуваті руки аркуш паперу, покрутив його перед очима і з усмішкою сказав:

— Білому Боброві чуже мистецтво блідолицих, він не може змусити говорити папір. Але його очі добре бачать тут тотем Хуареса, — і він тицьнув брудним нігтем у те місце, де були печатка і підпис президента. — Серед моїх ворогів є син скво команчів і блідолицього, він уміє