Люди з Червоної скелі - Григорій Бабенко
Одного жаркого дня, коли чоловіки були на полюванні, а жінки й діти пішли у ліс по гриби й горіхи, Каї-Наї лежав на краю скелі, що звішувалась над річкою, й дивився на хвилі річки. Він не пішов у ліс з жінками, бо в нього боліла нога. Він трохи звихнув ступню правої ноги, плигнувши якось з досить високого каменя. Річка клекотіла під скелею і, взявшись піною, стрибала по камінню, що перегороджувало річку. Каї-Наї було скучно й сумно; він думав про матір, яку, може, не доведеться вже й побачити, і про батька, дух якого мабуть блукав десь у лісі. Він розпитував хлопців, чи не знають вони часом, де живуть біляві люди, що вбили його батька, але ніхто з них не знав цього, а питати дорослих він боявся. Йому набридло дивитися на річку й він, обернувшись, став дивитися на площадку, що була на скелі перед печерами. Печери зяяли своїми темними пащами, і погляд його мимоволі зупинився на чаклуновій печері й на клітці з орлом, що стояла коло печери. Раптом він побачив маленького, років чотирьох, хлопчика, що, лукаво оглядаючись, потихеньку і якось боком підходив до клітки. В руці він тримав хворостину. Підкравшись до клітки, він просунув хворостину крізь ґрати й почав дратувати орла. Орел з гордим презирством глянув на хлопчика й одсунувсь у глиб клітки. Тоді хлопчик вийняв з рота шматочок м’яса, що держав за щокою, і просунув руку з м’ясом у клітку. Орел витягнув шию і, не дивлячись на м’ясо, дзьобнув хлопчика в руку і вирвав кусок живого тіла. Хлопець несамовито скрикнув з болю і розмахуючи раненою рукою, побіг від клітки.
У цей час у входа в печеру з’явивсь чаклун. Очі його загорілись диким гнівом, коли він зрозумів, що робив хлопчик. Він кинувся за хлопцем, наздогнав його і вдарив у спину ногою. Хлопчик упав і довго лежав без пам’яті, коло раненої руки набігла калюжа крови, а чаклун прогарчав щось крізь зуби і пішов до своєї печери. Каї-Наї підняв хлопця і поклав його на шкірі біля багаття, що ледве жевріло. На площадці не було нікого в цей час, крім Каї-Наї, якому доручено було стежити й не давати згаснути багаттю.
Коли повернулися з лісу жінки, Каї-Наї розповів про те, що трапилося, матері хлопця. Він думав, що вона розсердиться на чаклуна, а вона ухопила свого хлопчика й стала лизати йому рану на руці. Потім, сунувши в руку Каї-Наї жменю горіхів, попрохала його, щоб він мовчав і не казав нікому про те, що бачив. Каї-Наї й не збирався нікому казати про це, і його здивувало прохання жінки. Потім, подумавши, він зрозумів, чого боялася жінка: хлопчик її порушив заборону й образив тотема; дивно було тільки, що він так легко збувся гніву чаклуна. Але Каї-Наї помилився.
Коли всі мисливці зібралися надвечір до скелі, чаклун виступив перед найзначніших й старіших мисливців племени. Обличчя його було розмальоване чорними й червоними смугами, волосся сивими патлами падало йому на плечі, а в волоссі встромлене було орлине перо. Черево його тряслося, очі палали гнівом.
— Люди з червоної скелі! — сказав він. — Люди з племени орла!.. Скоїлось щось нечуване!.. Скоїлось те, чого ще ніколи не було серед нашого племени. Нашого тотема зневажено, з нього знущаються! Порушено заборону… Син Ману, я бачив сам, підняв руку на тотема!..
Мисливці мовчали: всі вони добре знали, що своїм учинком хлопець дійсно образив тотема, так думав навіть батько хлопця, здоровило Ману. Ніхто не питав, що думають про це жінки; вони сиділи осторонь і робили своє; діло, — це було діло не баб’ячого розуму. Довго сиділи чоловіки мовчазні, а потім ватаг племени, той самий чоловік, що йому Каї-Наї в перший день улучив головою в живіт, спитав у чаклуна: Зробив хлопець, син Ману?
— Він дратував орла і годував тотема м’ясом з свого поганого рота…
Ватаг помовчав, почухав потилицю, бо його дуже в цей час дошкуляли паразити, і сказав:
— Хлопець дійсно образив тотема, але він дуже малий і не розумі з, що робить…
— Хто образив тотема, той мусить вмерти! — крикнув чаклун.
— Хіба не можна вмилостивити тотема, — продовжував ватаг: — хай Ману, батько хлопця, віддасть половину кабанячої туші тотемові.
— Я дам цілу тушу тотемові, — сказав Ману, батько хлопця.
Чаклун, почувши про кабанячу тушу, пом’якшав, але, зрозумівши, що на цьому ділі можна дещо заробити, сказав:
— Правда, хлопець дійсно малий, але кабанячою тушею вмилостивити тотема не можна… Але, — додав він, дивлячись на Ману, — можна буде віддати тотемові не цілого хлопця, а частину його, [наприклад, руку або ногу…
У Ману затрусилися литки: він ясно уявив собі, як рубають його синові сокирою ногу…
— Я дам тотемові три ведмежих шкіри і п’ять бобрових!.. — ледве повертаючи язика, сказав він.
— Уночі сьогодні я пораджуся з тотемом і запитаю, чим можна вмилостивити його… — наче не чуючи слів Ману, сказав чаклун.
На цьому скінчилася нарада.