Люди з Червоної скелі - Григорій Бабенко

стояла серед галявини. Груша розкололася вздовж, узялася димом і спалахнула високим до хмар дужим полум’ям. Майже одночасно знову вдарив грім. У Каї-Наї залящало в ухах і він, оглухлий й майже сліпий, не пам’ятаючи себе, кинувся в ліс. Він, не розглядаючись, куди біжить, прямував лісом, падаючи й знову підіймаючись, а над головою в нього хтось роздирав небо і сліпучими стрілами сліпив його. І всі ці страшні могутні сили, як думав він, прямували на нього, малого хлопця Каї-Наї. Він біг не зупиняючись, продирався крізь гущавину, а серце билося у грудях, як сполоханий птах, і груди розпирало так, що не можна було й дихнути. Нарешті він спинився, притулився до дерева й прислухався. Грім гуркотів трохи далі, і Каї-Наї зрозумів, що те дуже й могутню, що стрясало небо й ліс і гналося за ним, не знає, де він, не знайшло його, і він може відпочити. Раптом пішов дощ; спочатку маленький, потім усе дужчий і дужчий, і через хвилину ліс був повний шурхоту й шуму великого дощу, що лив над лісом цілими патьоками. Коли блиснула блискавка, і ліс на хвилину осяяло зелене полум’я, Каї-Наї побачив, що він стоїть біля старого товстелезного дуба, а над головою в нього чорніє дупло. Хлопець підскочив, ухопився за край дупла, підтягнувсь на руках і всунув у дупло голову.

— Фрр!.. — зашуміло щось з дупла.

Каї-Наї пустив руки й упав на землю; з дупла вилетіла якась велика птиця й зникла в сутіні лісу. Каї-Наї перечекав трохи, потім постукав кулаком по дуплі.

— Гей, вилазь, хто там ще є! — крикнув він.

Дупло мовчало, тоді хлопець знову підтягнувся на руках і вліз у дупло. В дуплі було сухо й тепло; воно було таке велике, що там можна було б вмістити трьох таких хлопців, як Каї-Наї. Примощуючись лягти у дуплі, Каї-Наї почув, що він лежить на чомусь твердому, що перекочувалось під ним, як дрібне каміння. Він помацав руками. Під ним була ціла купа горіхів: він випадково натрапив на дупло, де білка складала свої зимові запаси. Каї-Наї зрадів, і через хвилину горіхи затріщали на кріпких зубах хлопця. А надворі лив дощ, шумів листям темний ліс і гуркотів здалека грім, що вже не був страшний тепер хлопцеві.

Усю ніч бушувала негода, а Каї-Наї, як білка, наївшись горіхів, спав у дуплі.

Каї-Наї прокинувся від легкого удару по голові, наче хто кинув у нього каменючку. Він розплющив очі. На краю дупла сиділа білка і, звісивши у дупло хвоста, чухала вуха лапками. Це вона кинула в свою комору нову порцію горіхів. Каї-Наї швидко сунув руку і вхопив білку за хвіст. Вона обернулась і вкусила хлопця за палець. Тоді він, хоч як пручалась вона, стягнув її до себе й задушив. Він затремтів з радощів і замурмотав, як дика кішка, коли запустив свої зуби в хутро білки. Розідравши її, він став їсти тепле ще м’ясо звірка. З’ївши білку й закусивши горіхами, він став почувати себе досить добре. В животі його було повно й тепло. Він навіть помацав себе руками по животі. Живіт був твердий як барабан. Каї-Наї задоволено засміявся: це вже не кислиці. Але раптом згадав, що він самотний тут у лісі, хоч і ситий, і сум та жага помсти з новою силою загорілася в дикій душі Каї-Наї. Каї-Наї повикидав всі горіхи з дупла і виліз. Для чого повикидав він горіхи, Каї-Наї не знав. Коли йому зустрічалося гніздо пташине, він завжди руйнував його, розбивав яєчка, що лежали там, і викидав пташенят із гнізда. Це робили усі хлопці, товариші Каї-Наї, і робили без усякої злости, навіть тоді, коли їм зовсім не хотілося їсти. Був чудовий ранок. Листя було мокре від дощу, що пройшов уночі, і краплі його горіли на сонці, як діяманти. Пахло корою дерев та прілим листям.

Каї-Наї пішов навпростець у той бік, де він думав найти прогалявину з багаттям, і відтіля, знайшовши слід, знову піти за ворогами.

Він уже з годину йшов лісом і дивувався, що нема прогалявини, де він бачив учора багаття. Йому здалося, що він забрав дуже вправо; через це він повернув ліворуч і йшов так деякий час, але прогалявини не було, і хлопець з досадою зрозумів, що збився з дороги. Каї-Наї стало ніяково. Коли він ішов за ворогами, у нього була мета наздогнати їх, а що далі буде, він не знав. Ця лісова стежка була єдиним зв’язком з людьми, хоч вони й були його ворогами, і, загубивши її, він зоставсь один проти лісу, проти тих могутніх сил, що вчора ще гуркотіли над його головою і, хто знає, може, довідавшись, що він збився з дороги, вони знову з’являться сюди й нападуть на нього. Він думав, що удар блискавки, що запалив грушу, мітив у нього, і він тільки випадково, сховавшись у дуплі, уник вірної смерти.

Він заскиглив і, зірвавшись з місця, навпростець побіг лісом. Тепер він не знав, куди біжить, він почував тільки, що стояти так не можна, що треба щось робити і кудись бігти. Довго в розпуці біг хлопець, а ліс хльоскав його вітами, роздирав сучками шкіру і шумів над його головою непроглядною стелею. Але ось ліс став рідшати, перед очима у Каї-Наї появився клапоть неба, і згодом він був на прогалявині.

Радісний, вибіг він на неї, думаючи, що знайшов те, що шукав. Серед прогалявини він зупинився і став розглядати землю, сподіваючись знайти сліди ворожої постоянки, але це була не та прогалявина, де він знайшов учора багаття.

Раптом позад нього почувсь шурхіт. Каї-Наї швидко обернувся і зомлів з жаху: за кілька кроків від нього стояв ведмідь. Хмара бжіл літала навколо нього. Однією лапою він затуляв очі, а другою одмахувавсь од бджіл, що яро накидались на нього. Мабуть ведмідь виламав десь борть, забравсь туди і добре попоїв меду.

Ведмідь був тотемом рідного племени Каї-Наї. Жодна людина з їхнього племени через це не підіймала списа й не стріляла в ведмедя. Смерть неминуча судилася б зухвалому смільчакові,