Люди з Червоної скелі - Григорій Бабенко

— Не займай мене, Уру-Уру! — звернувсь до нього Каї-Наї. — Я ще хлопець! Я тільки малий хлопець, Каї— Наї! Ми ніколи не полюймо на тебе. Це біляві люди не люблять тебе. Вони вбили мого батька й забрали в полон матір. Вони пішли тією стежкою, що веде з прогалявини, де стріла з неба спалила дерево.

Каї-Наї був хитрий хлопець; він хотів використати свого родича, нацькувавши його на ворогів.

Коли він підвів голову, ведмідь був уже далеко і, одбиваючись від бджіл, що насідали на нього, пірнув у гущавину.

Каї-Наї підвівся і потихеньку пішов за ведмедем. Він був певний, що ведмідь послухався його вмовлянь і пішов слідом білявих людей і, таким чином, він, Каї-Наї, стежачи за ведмедем, знайде стежку, якою, пішли вороги.

Бджоли, загубивши в кущах ведмедя, раптом побачили хлопця, що йшов їм назустріч, і люто накинулись на нього. Каї-Наї затанцював на прогалявині, одмахуючись, як і ведмідь, од бджіл, і коли одна з них боляче ужалила його в спину, як заєць поскакав геть і сховався в кущах, а бджоли довго ще гули на прогалявині, шукаючи на кому б зірвати злість.

Каї-Наї спробував був обійти прогалявину й знайти ведмежий слід, але це не вдалося йому, і він знову заблудив. Так блукав Каї-Наї цілий день, майже не ївши: йому пощастило знайти тільки декілька пташиних гнізд і з’їсти десятка півтора маненьких голих пташенят. Надвечір, знесилений, він вибрав високе дерево і зліз аж у саме верховіття його.

У лісі під деревами було вже темно, а тут з дерева Каї-Наї побачив сонце, що своїм долішнім краєм уже сідало за обрій. Трохи правіше хлопець побачив річку. Річка одбивала в собі останню проміння сонця і блищала різнобарвними огнями. По цей бік річки стояла висока скеля, що горіла в низьких променях сонця на тлі темного синього лісу, як величезний рубін. Але Каї-Наї не розумівся на красі природи, — його більше обходив порожній його шлунок, йому хотілося їсти.

Коли зайшло сонце, на скелі засвітився зразу один вогник, потім другий і згодом усю скелю, як намистом, охопив цілий ряд вогників.

Коли б Каї-Наї міг рахувати хоч до десяти, він налічив би там не менш як дев’ять вогнів, але хлопець міг рахувати тільки до чотирьох, а все, що було більше чотирьох, у нього мало назву «багато».

Таким чином на думку Каї-Наї на скелі було «багато» вогнів.

Каї-Наї з радощів, що побачив вогонь, почав плигати на своїй гілці так, що перелякав усіх ґав на сусідньому дереві, й вони з галасом і криком знялися в повітря. Довго не могли заспокоїтися ґави, цілу годину перегукувались, крякали, усаджуючись на гілках, аж поки зовсім не стемніло. Хлопцеві хотілося зараз же злізти з дерева й бігти до червоної скелі: там були люди, там так привітно блищали вогники; але бажання це швидко згасло в ньому, коли він згадав про темряву, що панувала зараз у лісі під деревами.

Він довго дивився на вогники, які то пригасали й ледве блищали, то спалахували, як червоні зорі. Каї-Наї ясно уявляв, що було там, коло цих далеких вогнів: багаття тріскотить, дим з іскрами здіймаються вгору; над багаттям смажаться оленячі й кабанячі туші; коло них пораються жінки, трохи далі лежать чоловіки, тільки-но повернувшись з полювання, й голодними очима дивляться на смалець, що капаю з кабанячої туші у вогонь. Смалець шкварчить і загораються блакитними вогниками. У хлопця покотилася слина. Як добре було б зараз сидіти коло багаття й їсти м’ясо! Мати завжди потай від батька давала йому кращі куски. Згадавши про матір, Каї-Наї заскиглив, як цуценя. Хлопець не зводив очей з вогнів, а в животі йому бурчало від голоду. Нарешті він, обхопивши руками й ногами гілку, заснув. Йому снилося, що він сидить коло вбитого кабана, видираю з нього величезними кусками сало й їсть, їсть і не може наїстися.

едве зійшло сонце, Каї-Наї зліз з дерева і побіг до червоної скелі. Але тепер він знав, куди біжить; він не думав, хто були ті люди на червоній скелі і як поставляться вони до нього, хлопця з чужого племени. Там на червоній скелі були люди і цього було досить для Каї-Наї. Він ішов навпростець до скелі, й інстинкт лісової людини не давав йому збитись з простої лінії. Згодом він стояв уже на березі досить великої річки, а праворуч од нього підносилася вгору червонуватого кольору скеля. Вона стояла на самому березі річки; один край її звисав над річкою, а річка кипіла й клекотала під нею. Ближче до Каї-Наї берег був пологий і піщаний, і тут хлопець побачив купку людей, запнутих у звірячі шкіри. Вони стояли спиною до хлопця й дивились на річку. У річці, борючись з водою, що дико виривалась з-під скелі, плив лось. Видно було, що він ранений і ледве держиться на воді: він то зникав під водою, то знову появлявся на її поверхні. Люди з берега один по одному натягували луки й пускали в нього стріли. Нарешті лось, зовсім знесилений, став потопати, і за хвилину його вже несли бурхливі хвилі річки. Люди на березі заметушилися; п’ятеро з них, поскидавши з себе шкіри, кинулись у річку і попливли до лося. Пливти було не легко, але вони були добрі пливці і мабуть дужі люди, бо за кілька хвилин вони наздогнали лося й притягли до берега. Каї-Наї, ледве дихаючи, стежив за полюванням; ніздрі йому розширилися, а очі горіли диким вогнем: він увесь був думкою там, на березі, коло людей, що полювали на лося.

— Дзз!.. — задзижчало щось