Люди з Червоної скелі - Григорій Бабенко

Тоді ватажок перебив Ману і сказав:

— У Ману довгий язик, а короткий розум! Хай скаже про це Мабора, що привів полоненого вкупі з Ману. Мабора був один із тих парубків, що колись жартували з Каї-Наї, пускаючи в нього стріли.

— Я ставив сільця на янота, — почав Мабора, — чую, хтось кричить. Я підвівся і собі крикнув: го-го!.. А той кричить: сюди! Я побіг. Бачу рудий чоловік лежить на землі, а на ньому сидить Ману і ричить — сюди! Я підбіг. Ми вдвох зв’язали руки рудому чоловікові. От і все! — закінчив Мобара.

Знов довелося говорити Ману. Ману довго плутав, нарешті слухачам вдалося зрозуміти, як було діло. Повертаючись додому, він здумав подивитися, чи не попало чого в пастки, що постачив він їх учора на новому місці. Він підходив дуже тихо. Наблизившись, він побачив коло пасток людину. Це був білявий чоловік. Він стояв і нахилившись роздивлявся на пастки. Оглядівши пастки, в які нічого не спіймалося, білявий пішов геть, розглядаючи якийсь слід. Ману пішов за ним, зацікавившись, по якому сліду йде білявий. Слід був чоловічий, але не належав жодному з чоловіків зі скелі, бо Ману знав слід кожного з людей свого племени. Ману, ховаючись за деревами, став стежити за білявим. Згодом білявий зупинився на тому місці, з якого можна було бачити верхів’я скелі, і тихенько заскреготав по-сорочому. У відповідь з якогось дерева почувся також сорочий скрегіт. Ману став розглядати дерево і на великому дубі, що стояв серед прогалявини, побачив другого білявого чоловіка: він стояв на гілці і, підставивши долоню до очей, розглядав скелю. Побачивши чоловіка, що крикнув йому по-сорочому, він зліз з дерева і почав щось казати йому, показуючи рукою на скелю. Тоді той, за яким стежив Ману, теж поліз на дерево, а другий повернувся і пішов у напрямі річки. Ману не знав, що робити: чи зостатися тут і стежити за чоловіком, що зліз на дерево, чи йти слідом чоловіка, що пішов до річки. Подумавши, він вирішив почекати, поки білявий злізе з дерева. Білявий сидів високо, дерево стояло самотно на прогалявині, через це трудно було непомітно підкрастися до нього й дістати стрілою. Білявий сидів на дереві, розглядаючи скелю, а Ману стежив за ним і думав. Нарешті Ману спало на думку взяти живим білявого чоловіка; і коли той зліз з дерева і пройшов повз нього, Ману кинувся на нього і повалив на землю. Білявий оборонявся мовчки, а Ману, знаючи, що поблизу мусять бути свої люди, закричав і на крик його прибіг Мабора. Тоді вже вдвох вони подужали білявого і зв’язали йому руки. Почувши, що полонений розглядав скелю і очевидячки був розвідником, всі підняли крик, особливо жінки: вони верещали й кидались на білявого і мабуть видерли б йому очі, коли б ватажок не відіпхнув їх і не сказав, звернувшись до полоненого:

— Хто ти і що робив у нашому лісі?

Білявий мовчав, тільки очі з-під рудих брів бігали по лицях мешканців скелі. Раптом погляд його упав на жінку Ману, сковзнув по її постаті і зупинився на ногах жінки. Права нога її була трохи крива. Жінка, не витримавши погляду полоненого, одійшла й заховалась у жіночому натовпі. Білявий вишкірив свої ікла і сказав:

— Я бачив твої сліди у лісі, ти клишонога, як ведмідь!

Ману стукнув його за це кулаком по голові, а ватажок знову спитав полоненого:

— Хто ти і чого блукаєш по наших лісах?

Білявий знову не відповів нічого. Тоді Каї-Наї, що довго придивлявся до нього, виступив наперед і сказав:

— Я знаю цього чоловіка; він з тих людей, що перебили наше плем’я, вбили мого батька й забрали в полон матір. Пам’ятаєш, — звернувся він до полоненика, — як я укусив тебе за ногу?

Всі подивились на ноги білявого. На правій литці дійсно були сліди зубів Каї-Наї. Обличчя білявого спалахнуло звірячим гнівом, він плигнув на Каї-Наї, але Ману знову вдарив його по голові кулаком і крикнув:

— Стій, рудий кабанюго!

— Я жалкую, що не розтрощив тоді голови твоєї сокирою! — звернувся полонений до хлопця.

— А чого прийшов я сюди, — спитайте оте вовченя! — показав він на Каї-Наї. — Він добре знає, чого ми були у їхньому таборі. Ха, ха! У вас дуже багато жінок, а в нас небагато! — додав він, сміючись в вічі мисливцям.

Всі деякий час мовчали. Всіх уразила сміливість і нахабність полоненого. Якась сила й певність себе почувалися в словах цього зв’язаного й оточеного ворогами чоловіка.

Але згодом мешканці скелі схаменулися. Ціла хуртовина обурення знялася коло нього і, коли б не заборона ватага, вони розірвали б полоненого на куски.

Йому дужче зв’язали руки й ноги, повалили на землю; чоловіки сіли коло багаття порадитися, що робити з полоненим. Коло нього зосталися тільки жінки й діти. Вони плювали йому в вічі, шпигали кістяними голками й стрілами, видирали волосся з його рудої бороди. Нарешті їм обридло це, й вони, залишивши полоненого, пішли спати, а чоловіки сиділи й радилися. Ніхто не знав, чи випадково біляві люди попали до червоної скелі, чи це розвідники, і через це треба сподіватися нападу білявих людей. Плем’я білявих було велике й дуже, і коли б воно зробило напад на скелю, навряд чи вдалося б одбитися од них, хоч скеля була висока й захищати її було зручно. Вирішено знову допитати полоненого. Ватаг підійшов до нього й спитав:

— Скажи, що робив ти у наших лісах? Коли ти не скажеш, ми вогнем примусимо тебе заговорити!

Полонений засміявся.

— Не даром кажуть старі люди: коли хочеш, щоб тобі не вірили, — кажи правду. Адже ж я тобі сказав, чого ми завітали до