У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Ти їх попросиш добром, Хансе, а якщо вони не послухаються, тоді ти Надаси слово своєму кольту. Але, сподіваюся, в цьому не виникне потреби: Іссикор сам захоче відняти Сабілу у Хоу-Хоу. А тепер усе влагоджено, і я лягаю спати. Тільки спочатку візьми он ту рогожу і накрий нею смердючий віник проклятого Зікалі — хай йому всячина! Послати людей на таке!

“Усе залагоджено”, — з внутрішньою іронією промовив я в думках, простягшись у ліжку. Успіх нашої відчайдушної справи залежав від ланцюжка гіпотез, такого довгого, як звідси до Капштадта. Мимоволі згадалася давня приказка: якби та якби, та виросли в роті гриби.

Якщо човен припливе; якщо він чекатиме поблизу; якщо Хансу вдасться непомітно до нього підпливти; якщо його пустять у човен; якщо він умовить марновірних веллосів наблизитися до пристані і забрати нас; якщо не відкриється наша витівка з порохом; якщо порох благополучно вибухне і поруйнує шлюз; якщо ми зможемо відв’язати Сабілу від стовпа; якщо вона не влаштує істерики; якщо негідники-жерці не переріжуть нам горлянок під час усіх цих операцій і ще двадцять “якщо” — тоді, можливо, “все владнається”. Проте, покладаючись, за звичаєм, на долю, я помолився і вирішив, що час спати. Я, на щастя, можу спати у будь-який час і за будь-яких обставин. Без цього я б давно помер.

Мене розбудив прихід Драмани. Було вже зовсім темно. Я глянув на годинника — виявилося, одинадцята година.

— Що ж ти не розбудив мене раніше? — спитав я Хансу.

— А яка користь від того, що я розбудив би вас, баасе? Нудно никати, коли нічим промочити горло.

Так він виправдовувався, а насправді просто міцно спав, як і я. Проте я був радий, що позбавився кількох годин виснажливого очікування.

Тепер я зважився розказати Драмані все. У цій жінці було щось таке, що викликало до неї довіру.

Вона вислухала і пильно дивилася на мене, вражена сміливістю мого задуму.

— Усе це, можливо, закінчиться благополучно, — сказала вона нарешті, — але варто остерігатися чаклунства жерців, яке відкриває їм те, що очі не бачать.

— Я теж чаклун, — заперечив ваш покірний слуга.

— І ще одна обставина, — продовжувала вона. — Ми не можемо пройти до кам’яних воріт, які ви хочете поруйнувати: за наказом, я повернула Дечі кошіль з ключами. Жерці ще раз заходили в повітку упевнитися, що ворота надійно закріплені. Двері міцно замкнені, нам її не відкрити.

Я був приголомшений. Про ключ я й не подумав. І раптом я почув здавлене ідіотське хихотіння Ханса.

— Чого смієшся, віслюче? — закричав я. — Хіба час сміятися, коли всі наші плани провалюються?

— Ні, баасе, тобто так, баасе. Розумієте, баасе, я передбачив, що може статися що-небудь подібне, і про всяк випадок вийняв ключа з мішка пані Драмани і підмінив його каменем тієї ж ваги. Ось він, — і Ханс витягнув з кишені важкуватий архаїчний ключ.

— Ти вчинив мудро. Але ти сказала, Драмано, що жерці ще раз заходили в повітку. Як же вони ввійшли без ключа? — запитав я.

— Пане, є два ключі. Один зберігається у того, хто має титул Вартового Воріт. Згідно з присягою, він весь день носить його біля пояса і спить із ним уночі, А мені дав свого ключа верховний жрець, у якого є всі ключі, щоб він міг прийти з дозором куди і коли захоче. Але він це рідко робить.

— Чудово. У тебе є які-небудь новини, Драмано?

— Так, пане. На нараді ухвалили принести в жертву Хоу-Хоу тебе і твого супутника. Це подачка лісовим жителям; вони вивідали, хто вбив їхню одноплемінницю, і заявили, що коли вас залишать живими, то вони не підуть на війну з веллосами. Можливо, і мене принесуть у жертву разом із вами.

— Он як? — промовив я, подумавши, що тепер можу з чистою совістю топити всю цю наволоч і пригостити завбачливих жертвувальників хорошою дозою їхніх власних ліків. З цієї миті я зробився безжальний, як сам Ханс.

Тепер стало зрозуміло, чому з нами так чемно обходилися і дозволяли оглядати все, що нас зацікавить. Це робилося, аби приспати підозру.

Ми взялися за вечерю, за якою Драмана обмовилася випадково, що було ухвалено вкрасти у нас зброю, що “вивергає вогонь”, щоби певніше нас схопити. Треба було діяти невідкладно.

Я їв, скільки влізе, виходячи з того, що їжа додає сил, те саме робив і Ханс. Драмана принесла нам тубільної наливки, і я не відмовився від випивки, вважаючи, що помірна доза алкоголю буде нам обом на користь, особливо ж Хансу, якому випадала холодна ванна.

Повечерявши, ми упакували якомога зручніше наш невеликий багаж: половину я дав нести Драмані. Ханс же ніс тільки пістолет і в’язку смердючих гілок, яка під час плавби мала служити йому підтримкою і