У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Нарешті човен пристав носом до нашої кручі, і Ханс, пробравшись уперед, кинув мені кінець каната. Я його схопив однією рукою, а другою зіштовхнув униз тремтячих жінок. Ханс схопив їх і жбурнув у човен, немов мішки з борошном. Потім я перекинув наше спорядження і сам відчайдушно стрибнув, відчувши, що круча перевертається. Я гепнувся до пояса у воду, але Ханс і хтось іще підхопили мене і втягли в човен. А ще за мить круча зникла під жовтим спіненим потоком!

Човен гойднувся і закрутився веретеном; на щастя, він був великий (на двадцять пар весел) і стійкий, оскільки був видовбаний з одного величезного стовбура. Ханс вигукував команди, веслярі гребли щосили. Першої хвилини наша загибель здавалася неминучою, течія затягувала, і ми зовсім не просувалися. Нарешті ми трохи рушили вперед, у напрямку до скелі Пожертв, і ще за хвилину були поза небезпекою.

— Чому ти не прийшов раніше, Хансе? — запитав я.

— О, баасе, та тому, що ці дурні не їхали, поки не з’явиться перший промінь; а коли старий Веллу й Іссикор пробували наполягати, веслярі заявили, що вб’ють їх. Вони сказали, що це порушення закону, баасе.

— Хай вони будуть прокляті на десять поколінь! — вигукнув я і замовк, бо який сенс сперечатися з цією марновірною бандою?

Марновірство панує ще над більшістю світу, називаючи себе релігією. Веллоси, звичайно, пишалися своєю релігійністю. Так скінчилася страшна ніч.

Човен зупинився біля самого берега, проти скелі Пожертв. На моє запитання, навіщо це, старий Веллу, якому зсунута набік тіара додавала вигляду п’яного, боязко відповів:

— Такий закон, пане. Закон повеліває нам чекати, поки не з’явиться сонце і Хоу-Хоу не вийде в славі своїй прийняти Святу Наречену.

— Чудово, — відповів я, — оскільки Свята Наречена сидить у човні, поклавши голову мені на коліно (це була правда — Сабіла, не довіряючи нікому іншому, притулилася до мене, і так само вчинила Драмана, голова якої покоїлася на моєму другому коліні), — я не раджу його величності Хоу-Хоу йти до неї або в голові у нього з’явиться діра завбільшки з мій кулак! — додав я, виразно ляснувши шкіряний футляр своєї рушниці-двостволки.

— Усе-таки ми маємо чекати, пане, — покірно заперечив Веллу, — бо я бачу, що біля стовпа ще прив’язана Свята Наречена, а поки її не відв’яжуть, закон забороняє нам віддалятися.

— Так, — відповів я, — то найсвятіша наречена, бо вона мертва, як камінь, а всі мертві святі. Гаразд, хочеться подивитися, що відбудеться.

Ми склали весла і в належний момент, ледве з’явився над обрієм червоний край сонця, що сходило, з печери вийшов Хоу-Хоу, “в очікуванні своєї Святої Нареченої”.

— Як він міг вийти? — злорадно запитав Гуд. — Ви сказали, що Хоу-Хоу був просто статуєю — як же він міг вийти з печери?

— А вам, Гуде, не спало на думку, — відповів Аллан, — що зі статуями іноді буває, що їх везуть? Але в цьому випадку було не так: Хоу-Хоу сам вийшов із печери у супроводі кількох жінок. За ними рухався натовп Волохатих. Дивлячись на чудовисько, як воно виступало, потворне і величезне, я зрозумів дві речі. По-перше, чому Сабіла присягалася, що багато хто, в тому числі Іссикор, на власні очі бачили Хоу-Хоу, що “йде прямо”. По-друге, для чого за законом човен має чекати до світанку, коли наречену відведуть: для того, щоб веслярі і родичі нареченої могли побачити Хоу-Хоу і, повернувшись, свідчити про тілесне існування бога.

— Але ж Хоу-Хоу не було, — знову запротестував Гуд.

— Гуде, — сказав Аллан, — справді, Ханс назвав би вас “зовсім розумним”. Із надзвичайною проникливістю ви дійшли істини. Хоу-Хоу не було. Але, Гуде, коли ви проживете довше, — продовжував він із люб’язним сарказмом, де вчувалася нудьга, — так ось, коли ви поживете довше, дізнаєтеся, що цей світ повний брехні і що дерево Видінь росте (або, точніше, росло) не тільки в саду Хоу-Хоу. Як ви влучно зауважили, ніякого Хоу-Хоу не існувало, зате існувала його чудова подоба, майстерно виконана гідним першокласного артиста пантоміми. Правда, так чудово, що на відстані п’ятдесяти ярдів не можна було відрізнити його від великого оригінала, тобто боввана у печері.

В усій своїй волохатій красі, усміхаючись, ішов Хоу-Хоу дванадцятифутовим чудовиськом. Або, переходячи до фактів, ішов Деча на ходулях, артистично вбраний у мавпячі шкури і несучи над головою ликовий витвір із полотняною маскою, майстерно розмальованою під чарівного бога.

Побожний екіпаж нашого судна побачив його, і класичні голови благоговійно схилилися перед божеством. Навіть Іссикор схилився, що змусило