Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

У Межибожі

Нечай помилявся, коли казав, що гетьман вишле його на поміч Кривоносові. Ще заки полк вирушив наступного дня вранці із-під Калинівки, допав його гетьманський осавул Демко Лисовець, передаючи написаного Виговським листа з гетьманської канцелярії, з допискою гетьмана.

Виговський повідомляв його, що на поміч Кривоносові пішли Гиря і Вешняк, одначе, заки ще вспіли злучитися з Кривоносом, князь Ярема, після кривавих боїв біля Константинова, подався на захід, лишаючи поле Кривоносові. Йому ж, Нечаєві, наказував гетьман завернути на Межибоже й очікувати там дальших приказів.

Гетьмана дописка була коротка. Згадував гетьман про Бар і жалів, що Забуський висмикнувся з рук Нечая, про що Нечай устиг повідомити гетьмана ще перед вирушенням із Загір’я. В часі, коли Нечай читав листа, згуртувалася біля нього, під тим самим крислатим дубом, майже вся полкова старшина, крім тих, що виїхали на роз’їзди. Був там полковий писар Житкевич, старший чоловік, досвідчений, спосібний та годящий, що крім полкової канцелярії завідував також постачанням полкові поживи й воєнних споруд. Був Кривенко, полковий осавул, людина досвідчена, старий запоріжець, права рука Нечая. Був тимонівський сотник Махаринський, чоловік багатий, знаний на цілу околицю, безстрашний і незрівняний на шаблю, який сам хвалився, що крім одного Нечая, він не знає чоловіка, що йому дорівняв би у володінні шаблею; був Байбуза, той самий, що поміг Маковському в Лубнях і тепер уславився під прізвищем Степка; був тростянський сотник Гавратинський, був Солтан Красносельський, який завжди ще формував та провадив драгунські сотні полку; був Маковський, що його недавно вибрано на сотника, був Криса, був Петрановський, був Корнієнко, був Половка, старий запорожець, що сотниківський уряд перебрав по славної пам’яті Дочилі. Бракувало тільки м`ястковського сотника Зеленського, що з пішими сотнями стояв іще в Барі, і вірного старого Шпаченка, якому ще не загоїлася рана, яку отримав у недавній битві.

Прийшов також Олешич, що збирався вже до від’їзду, сумний, горем прибитий. Сон не завітав до нього цієї ночі. Адам стояв перед його очима. Біль був у його грудях, жаль по втраті єдиного сина, смуток у душі. Біль той змагався з кожною годиною після того, як перше приголомшення минуло, і він міг у повноті зрозуміти свою сердечну, незціленну втрату.

Як старшини зібралися, Нечай прочитав гетьманського листа вголос, а потім став випитувати Лисовця, якого теж знав віддавна, як доброго друга й товариша з Січі.

— Де гетьман тепер, Демку?

— Гетьмана лишив я ще на Скаржинському Полі, але він уже мав рушити на Пилявці. Чекав іще тільки на деякі полки, що ще не наспіли до нього.

— Чи маєте ви які вісті про поляків?

— Так. Вишневецький разом із Тишкевичем, Осінським, що проводить королівською Гвардією, Корицьким та Суходольським біля Ляхівець, стягають шляхту з усіх усюдів. Багато панських почтів прилучається до них. Війська Яреми ще досить добрі, але найліпша між ними є німецька піхота під Осінським.

— А де Заславський?

— Сейм назначив трьох гетьманів і віддав їм під команду все польське військо. Реґіментарями — Заславський, Конецьпольський і Остророг. Вони скликали посполите рушення з усіх південних воєвідств під Глиняни, що під Львовом і тепер ідуть також сюди. Тільки Ярема не хоче їх слухати й не хоче прилучитися до них.

— Цікаво, чому Яремі не віддали команди?

— Кисіль усе ще переговорює з гетьманом. Посилає листи, комісарів, обіцяє грушки на вербі, але всі знають, що з того нічого не буде.

— Так чому князя поминули?

— Тому, що він тут багато лиха накоїв і вони, ляхи знають, що ніхто не схотів би говорити з комісарами, коли б Ярема був реґіментарем.

— Чекай, чекай, Демку — всміхнувся Нечай. — Як то гетьман назвав реґіментарів?

— Перина, це Заславський, бо без перини він у похід не вибирається. Дитина, це Конецьпольський, що йому ще вус добре не засіявся, а важний він тільки тим, що старого Конецьпольського син.

— А третій?

— А третій — Остророг це латина, бо він не то вже по нашому, але й по-польському говорити не хоче, тільки по-латинськи.

— Як же вони порозуміваються між собою? — встряв Байбуза — бо, оскільки я знаю, то молодий Конецпольський затупий, щоб латини навчився.

Лисовець блиснув білими зубами, що видавалися ще біліші під чорним вусом.

— У тому то й справа, що вони не порозуміваються. Коли хтось із них хоче щось сказати, то йде до свого писаря, а цей записує папір і несе до другого шатра. Іншими словами: гризуться вони там усі, мов ті собаки. Військо збирається велике, що хоч Царгород здобувати, але всі невдоволені, розсварені, кожний рад би підставити ногу другому і кожний хоче бути паном.

— Куди вони йдуть?

— Вони тепер під Чолганським Каменем. Там збираються ще повітові полки, стягаються з усіх воєвідств шляхтичі, яких іще Ярема не перетягнув до себе.

— Що наш гетьман каже на це?

— Чекає, що пани зроблять далі.

— Не ліпше було б тепер ударити на них, доки вони не злучаться?

— Наші також сходяться. Гирі ще нема. Кривоноса також — ні. Небаби сподіється гетьман невдовзі. Бурлай прийшов щойно позавчора. Загони з цілого Поділля, з Волині, Київщини сходяться невпинно.

— А татари?

— Їх немає ще. Хто зна, коли прийдуть. На них ніколи не можна здатись. Але гетьман жде їх.

— То кажеш: гетьман іде на Пилявці?

— Так, і тому хоче тебе мати коло Межибожа.

— Як із харчами у війську?

Лисовець розвів руками.

— Їх ніколи не забагато. Але гетьман робить, що може. Ніхто голодний не ходить. Бачив я цілі валки возів із борошном, салом та іншими припасами з Переяславщини, Чернігівщини, Київщини, з усіх сторін, де стільки війська не перейшло, як тут. То не легка справа, панове, прохарчувати таку кількість народу, але ще тяжча справа з порохом і кулями. Олово топлять, де тільки є, звозять до табору, але пороху обмаль.

— Чуєш, пане Олешич? — Нечай глянув на Олешича, що слухав розмови з щораз більшим зацікавленням.

Звертаючись до Лисівця говорив:

— Я вже задумав робити порох для себе. Боюся тільки, що з того треба буде велику частину й на інші полки віддати.

— І я так думаю, Даниле. Якщо можеш дістати десь порох, діставай. Я гетьманові скажу про твій задум. Він і так тебе дуже шанує - поважає, Даниле.

Полк завернув на Межибоже