Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

Корф нарікав невпинно, їдучи разом із Забуським.

— Вашмосць не бачиш, що ми, як та риба в сіті? Довкола нас ворожі сили. Скільки їх? Ніхто не знає. Де вони? Ніхто не знає. Куди вони йдуть? Ніхто не може сказати. Що знають про нас?.. Я васці кажу: вони знають про нас усе, а ми про них нічого. Як тут воювати? Немирів узяти? Га? Дай, Боже, щоб ми там доїхали! Чим узяти Немирів? Ані однієї гармати! Без піхоти! Хто піде на мури? Райтарія? Волохи? Чи твої козаки, пане Забуський? Га?

Але Забуський мовчав і гнів давив у собі. От, на що він зійшов! От, до чого докотився! У Хмельницького все таки був полковником, визначною людиною. А тут що? Князь ставиться до нього, ніби до собаки. Ех, якби він міг завернути! Він кинув би того гордого блазня з Лубень до ніг Хмельницькому; він одержав би назад те, що втратив! Але тепер уже запізно! Ще й після того, що сталося в Загір'ї, немає для нього іншої дороги. Обіцяють гетьманську булаву, а такий князик посилає його як підкомандного на таку дурнувату виправу.

Тим часом Корф заговорив далі:

— Слухай, мосці Забуський. Із твоїми козаками щось недоладу. Що вашць думає про це?

Ще гірша хмара насунулася на обличчя Забуського. Корф говорив правду. Коли останньої ночі стали на постій, в обох сотнях було поверх шістьсот люду. А коли сьогодні рано рушили в похід, то в обох сотнях недоставало поверх двох сот. Кудись заділись озброєні, з кіньми. Як так буде далі, то якщо й до битви не прийде, він не приведе до князя ні навіть одного козака! Сьогодні йому самому довелося підслухати таку розмову між його козаками:

— Ти ще тут, Іване?

— Тай ти тут, як бачу? — почув незадоволену відповідь Івана.

— Я ще хочу побачити того зрадника на гілляці.

— Ні. Його треба приторочити до коня й нашим віддати.

Забуський знав, що це про нього мова. Згадка про гілляку й приторочення до сідла заболіли його, але не так, як одне дальше слово: нашим. А він сподівався, що велика частина козацтва стане біля нього, що багато піде за ним! І ось опинився сам. Один. Навіть княжі люди, княжі слуги вважають його за зрадника.

Наближався полудень. Недалеко Воловодівки, біля броду, полки спинилися, щоб напоїти коней, накормити їх і з’їсти обід. Корф їздив від полку до полку й наказував поспіх. І дійсно все відбувалося справно: коні дістали корм, люди обід з’їли і вже відізвалися трубки, щоб сідати на коні, як із-за ріки, з очеретів, кущів загриміла безладна, густа мушкетна пальба. Полки дійшли скоро до справи й рушили над брід. Але стрілянина не вгавала, навпаки змагалася, немов більше людей прибувало там із кожною хвилиною. Корф скочив до волоської корогви. Доглянув ротмістра.

— Об’їдь, васць, брід і подивися, що там за люди.

Волохи рушили вгору ріки, щоб знайти іншу переправу через неї.

— А ти, пане Забуський, зі своїми козаками: з коней і до броду! Пішки брати!

Забуський закусив зуби, голосно оповістив приказ. Козаки зсіли з коней і з мушкетами підступили в ладі до броду.

— Вогню! — крикнув Забуський, сидячи на коні.

Але, на його незмірне здивування, відділ був наче глухий. Козаки стояли, немов не чули приказу. Забуський зрозумів страшну правду. Стиснув шаблю і, грізний, як сам демон, наближався до цілого відділу. Здавалося, що ось-ось... і він з голою шаблею кинеться сам на обидві сотні.

Аж нараз задрижала й загула земля під копитами тяжкої райтарії, крізь мушкетний вогонь понеслося полем сталеве “Vorwaerts” і райтарія рушила через змішану козацьку лаву. Розбрискуючи воду на всі боки, взяла брід за одним махом і почала розправлятися криваво з повстанцями, що не встигли скритись в кущах та в гущавині.

Це Корф побачив, що сталося з козаками Забуського і післав свою найліпшу частину, щоб рятувала загрозливе положення.

Як райтарія переїхала, козацькі сотні наче розтали й розтопилися, щезли, як щезає іней, коли засвітить сонце. Лишилося на полі ледве кільканадцять козаків: дехто затоптаний і стратований кінськими копитами, дехто поранений, дехто тільки заглушений. Тих зараз же оточила волоська сотня та стала чекати на прикази. Під’їхав Корф, глянув, муркотячи щось під носом, і вирішив:

— До князя підуть! У пута їх усіх! А ти що на те, пане Забуський?

Оглянувся довкола.

— Де пан Забуський?

Хтось указав рукою на поле. Там, у напрямку нерушеного ще другого полку райтарії, їхав поволі Забуський. Сам. Одинокий. Голову похилив на груди, вудила зачепив за кульбаку. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.

Корф стиснув коня і дігнав його легко. Глянув на Забуського. Ліва половина його обличчя була сплямлена кров’ю. Це заблукана мушкетна куля зачепила його чоло і спричинила незначну рану.

— Що з тобою, пане Забуський?

— Козаки, як вашмосць знає, зрадили. Нема мені чого вертатися до князя. Скажи йому, що я поїхав до реґіментарів. Вашмосці не раджу йти під Немирів. Вертайся, вашмосць до князя, якщо ще зможеш. Що зробиш із козаками, які ще залишилися?

— Князеві віддам. Він ними заопікується по-своєму.

— Добре! — відповів коротко Забуський і завернув коня в поле, не кажучи більше ні одного слова.

Корф стояв іще якийсь час, дивився, як Забуський поволі зникав у віддалі, і своїм звичаєм говорив сам із собою. Він був наємник, що жив із війни та перейшов тверду й тяжку військову школу. Сам із крови й кости вояк, любив добрих вояків так само, як добрі коні, добру сталь. У Забуського він відчув вояцького духа, безстрашність, сміливість, зухвалість.

— Поїхав — говорив до себе. — Гм!.. Не дивниця, що до князя вертатися не хоче.

Повернув коня в напрямку до райтарського реґіменту. Як під’їхав до ротмістра Шміда, показав на Забуського, що маячів у далекій віддалі.

— Від’їхав від нас. Сам. Вашмосць знаєш біблію?

— Біблію? — спитав здивований, не дуже то бистрий ротмістр.

— Біблію, бо я вже грубо призабув. Можеш мені, вашмосць сказати, чи то правда, що Юда повісився, як продав Христа?

— Правда, Herr Oberst.

— О, так, так. Правда. Я також так думав. Вертаємося на Махнівку!

Корф повернув коня до волохів, що обкружили пов'язаних козаків, і видавав по дорозі нові прикази.

Ротмістр Шмід водив за ним тупими очима, збаранілий докраю.

Бо не міг зрозуміти старий наємник,