Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

— Куди?

— До полковника Нечая.

— Він тепер на полковій нараді — вказав рукою перед себе, де біля намету, під широким крислатим дубом, палала велика ватра, при якій було багато старшин.

— Так піди до нього і скажи, що Олешич хоче з ним говорити.

— Гаразд. Заждіть тут.

За хвилину вернувся бігцем і кивнув їм рукою, щоб іти.

Позсідали з коней і стали зближатися до ватри. Назустріч їм вийшов Нечай, витягаючи обидві руки до Олешича. Дужий аж дух у собі задержав, бо оце вперше побачив того козацького полковника, про якого чув так багато. Хоч і сам Дужий був немалого росту, але цей козак був іще вищий та ще ширший від нього. Його вузький стан охоплював дорогоцінний пояс. Одягнений був у багатий одяг із коштовною шаблею при боці й самоцвітним кинджалом за поясом. Його ясне волосся при чорному жупані виглядало ще ясніше. Тільки широкі шаравари були червоні, як маковий цвіт. Із подивом гляділи на нього Дужий і Андрійко, а він підійшов до Олешича, вітаючися з ним, як із батьком.

— Ти, пане Даниле, держиш тепер полкову раду?

— Вже скінчили. Будемо могти поговорити про все інше.

— Я ще хотів би подати новини, які привожу, заки відправиш старшин. Потім буде час на приватні справи.

— О, маєш ваша милість новини? Ходім!

Але старшини, з яких більшість знала Олешича, підійшли до них, також вітаючися з Олешичем.

— Які вісті, пане Олешич?

— Як знаєте, панове, Забуський пірвав мене в Загір’ї. Коли прийшло до бою під Брищем, ми сиділи в лісі на горі і крізь дерева бачили все, що діється. Забуський сподівався, що ти, пане Нечаю, від'їдеш, і він буде могти наїхати Загір’я знову. Що сталося, не знаю, але він виїхав сам другого ранку і перед полуднем вернувся назад чорний та грізний, як та громова хмара. Зараз ми рушили в дорогу. Завіз мене до табору князя Яреми.

— Де?

— До Райгородка... І держав мене в своїй квартирі. Але після обіду почався рух у таборі. Від слуг я довідався, що Забуського разом із Корфом вислано в дві тисячі коней, щоб відбити Немирів.

— Ага! Так! Коли це було?

— Зараз... Сьогодні... п’ятниця. В середу по полудні вони вирушили на Немирів. Похід на Махнівку князь визначив на вчора рано. Вночі з середи на четвер хтось, — сам не знаю, хто й чому, — звільнив мене й залишив коня. Радив і настоював, щоб я втікав на Безпечну та Хмельник. Я пустився втікати й ніхто за мною не гонив. Зранку побачив я райтарів, що чатували на дорозі, і, коли б не оцей чоловік, були б мене напевно вбили.

— Якою дорогою пішли Корф і Забуський?

— Вони вирушили ще з Райгородка. Якою дорогою пішли, не міг я дізнатися.

— Кажеш, пане Олешич, сама кіннота пішла?

— Сама кіннота. Два козацькі полки, два волоські пана Тишкевича і райтарія Яреми. Ні однієї гармати. Кілька возів було з ними.

— Є якась частина, що могла би з ними злучитися?

— Не знаю жадної.

— Ей! — Нечай підніс голову. — Що ви на те, панове товариство?

— В Немирові є дві наші сотні — відізвався Бай-буза.

— Мало! — похитав головою Красносельський.

— І Шпаченко ще хорий — додав хтось.

— Мало — похитували головами сотники.

— Мало й не мало — відповів Нечай. — Зважте, панове, що мури добрі, стрілива доволі, людей можна стягнути. Шкода, що ми не можемо вертатися, бо гетьман — він звернувся до Олешича — бо гетьман наказав поспіх. Маковський!

— Полковнику?

— Скільки в твоїй сотні люда?

— Соток п’ять і все нові сходяться.

— Всі кінні?

— Частина піших.

— Вибери двісті коней. Найліпших. Рушай зараз у Немирів. Осавула залиши з іншими. Не щади коней у дорозі, не бери зайвих возів. По дорозі пішли післанця до Зелинського в Бар, до Вінниці, може там уже Богун буде, і до Липівця, щоб посилали відсіч. Пам’ятай, коли Немирів упаде, то буде твоя вина! Все залежить від поспіху. Їдь із Богом!

Маковський відійшов.

— А хто це з тобою, пане Олешич?

— Дужий. Федір Дужий із Безпечної, що врятував мені життя. Його жінку поляки вбили, а хлопець... глянь, що Ярема з хлопцем зробив!

Усі повернули зір на нещасного хлопця і його відрубану руку.

— Кат! — упало слово з гурту.

— Кат, не людина!

— Шкода, що Климовського з нами нема. Нічого. Корнієнку! — звернувся Нечай до вільшанського сотника — пришли йому нашого діда, що на ранах знається, або краще візьми їх обох, батька й сина до своєї сотні покищо.

Потім звернувся до Дужого:

— Я вами поклопочусь, як буду мати час... Хлопець, як видужає, буде зі мною, доки я для нього чогось не придумаю. Ти також будеш потрібний. Виглядаєш на сильну людину.

Дужий розглянувся кругом і побачив під деревом цілу купу нових кінських підків. Підійшов, узяв одну в руку, напружив м’язи, почервонів і подав розігнену підкову Нечаєві.

— То гарно — сказав Нечай. — Нам сильних людей треба. Але підкови шкода. В нас їх недостає. — І, взявши підкову в руки, злегка, бачилось, без натуги відігнув її назад і кинув під дерево.

Дужий видивився на нього, роздзявивши широко рота й не кажучи нічого.

— Тепер — говорив Нечай — ідіть зі сотником Корнієнком. Як я зрозумів той кінь, що на ньому приїхав пан Олешич, належав до райтара, якого ти вбив. Відтепер він належить до Андрійка. Зголосишся до мене, як хлопець буде сильніший.

Дужий і Андрійко пішли за Корнієнком. Сотники також почали розходитися. Тоді Нечай узяв Олешича до шатра.

— Дрозде! — кликнув. — Пан Олешич тут. Не їв два дні. Я також голоден, як той вовк. Маєш що подати нам з’їсти?

Олешич сів утомлений на польовий лежак. Нечай ходив по малому вільному просторі шатра, думаючи. Мовчанку перебив Олешич.

— Бачу, що й ти маєш для мене новини, пане Даниле?

— Маю, пане Олешич, і не всі добрі.

— Адам?

— Так, Адам помер.

Олешичеві голос прорвався.

— Від рани в коліні?

— Ні. Забуський.