Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Коли вони вже були у нас на СРТ, старший штурман Жигало, як і годиться в таких випадках, розпитав їх, звідки вони, їхні прізвища — і все записав у вахтовий журнал.

Троє були японці, з порту Ямагава, що на самому півдні Кюсю, двоє — з архіпелагу Елліс, острів Фунафуті, селище Фонгафале. Прізвища японців: Ісікава Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі. Остров'яни із Фунафуті звалися Менеуа й Сінгаїтеава.

Були вони, як я вже зазначив, виснажені, з ранами на тілі, голодні й відразу ж попросили їсти. Нагодувати їх досхочу значило відправити на той світ. За цю справу взявся судновий лікар. Як ті не благали дати їм поїсти ще і ще, Олег Федосійович навідріз відмовив. І правильно зробив — інакше б померли.

Мало-помалу наші робінзони почали поправлятися.

Але, як кажуть латиняни, ерго.[53] Отже, ми оглянули острів. Був він завбільшки з футбольне поле, якщо не брати до уваги, що значну його частину займав пагорб-вулкан, маківка себто. Мініатюрний вулканчик, схожий на своїх співбратів-велетнів: кратер, на схилах потоки застиглої магми, невелика овальна западина — кальдера — збоку.

На притиснутій до води кількаметровій смузі коралового піску, що оточувала острів, росли чахлі деревця, кущисті трави. Це й була рятівна територія, пристановище для потерпілих, де вони невідь-скільки жили.

На протилежному боці вулкана-острова метрів за триста від його південного схилу з води витикалися щогли затонулого судна. Воно лежало на рифі, затиснуте лещатами коралів. Корма його осіла, ніс, навпаки, задерикувато пнувся вгору.

З тієї пастки кораблю вийти було неможливо.

Ми підпливли до нього на шлюпці, роздивилися місце катастрофи. Жертвою стихії стала японська риболовецька шхуна — на її борту, звернутому до поверхні океану, біліла назва: «Татсу-мару». Наш тралмайстер Сергій Сіренко, який не раз бував у Японії й самотужки оволодів японською, казав: «Татсу-мару» означає «Час дракона».

…Чужі на борту. Куди тримати курс, що з ними робити? Нарешті капітан прийняв рішення: спочатку тубільців з архіпелагу Елліс — Менеуа і Сінгаїтеаву — переправимо до них на батьківщину, на острів Фунафуті, а повертаючись, решту — японців — залишимо в якому-небудь порту на Маршаллових островах, що були поруч, або ж в кінці рейсу відвеземо прямо в Японію.

Так і зробили, лігши курсом на південь, до архіпелагу Елліс.

Поки пливли, дізналися подробиці катастрофи шхуни «Татсу-мару». Тралмайстер, Сергій Сіренко, постарався.

Отже, ерго…

Залишивши рідний порт Ямагаву, «Татсу-мару» з двадцятьма рибалками та членами екіпажу на борту попрямувала на південь, у простори Тихого океану.

Морозильні установки, розміщені глибоко в трюмах, були місткі. Капітан шхуни, Ятаборі Ікуфуса, сподівався заповнити їх ще за тропіком Рака, на двадцять четвертій паралелі. Але ні біля острова Фаральон-де-Пахарос, що лежить на півдні, відразу за тропіком Рака, ні далі, біля атола Уейк тунців не зустріли.

Втім, трохи південніше, в районі атола Таонгі, на самій півночі Маршаллових островів, їм пощастило — трапився великий косяк риби, і того ж дня кормовий трюм завантажили майже повністю.

Це був єдиний раз, коли рибалкам справді всміхнулося щастя. Далі невдачі почали переслідувати на кожному кроці. По-перше, вийшов з ладу холодильник, саме той, куди помістили улов. Риба почала псуватися, і її всю довелося викинути за борт. По-друге, під час виборки тунцеловного ярусу обірвався сталевий трос — п'ятьох рибалок, хто стояв на палубі, коло лебідки, зрізало наповал. Ще двох, коктьо (старшого кухаря) Ватарі Юмісаду, який саме вийшов перекурити, і матроса Такахару, покалічило.

Рибалки боязливо перешіптувалися, говорили, що богиня Аматерасу чомусь розгнівалася на них. І таки розгнівалася, бо й ці, двоє покалічених, невдовзі померли. Разом з капітаном та начальником лову — судновими білоручками! — на шхуні тепер залишилося тринадцять чоловік, украй мало для виснажливої й тривалої риболовлі в океані.

Поховавши загиблих, капітан Ятаборі Ікуфуса не повернув назад і не попрямував у північно-східному напрямку, де, крім далеких Гавайських островів та архіпелагу Лайн, немає земель — на тисячі й тисячі миль безмежна океанська пустеля.

«Татсу-мару» лягла курсом на південь. Якщо відразу не пощастить з уловом, то можна буде хоча б поповнити екіпаж добровольцями з островів, що лежать обабіч екватора. Так гадав Ятаборі Ікуфуса і в своїх розрахунках не помилився. Не знайшовши охочих пускатися з ним у плавання на островах Гілберта, він завітав на архіпелаг Елліс. У прибережному селі Фонгафале, на острові Фунафуті, знайшов двох добровольців — Менеуа й Сінгаїтеаву.

Шхуна перетнула екватор по сто сімдесят п'ятому меридіану і пішла на північ. По правому борту, в кількох десятках миль від курсу «Татсу-мару», лежала північно-східна група Маршаллового архіпелагу — острови Ратак, атоли Аур, Малоелап, Вотьє.

Ось тут і трапилося з ними найстрашніше. З північного заходу подув вітер. Він не вщухав до самого вечора. Вранці все стихло, лише океан здіймав сірі, нескінченні вали. Вітер стих, а на палубі залишився… сніг! Попіл смерті — сі-но хаї.

Так, вони, як раніше шхуна «Щасливий дракон», потрапили під атомний вихор!

Атоли Еніветок, Кваджалейн, Бікіні лежали ген на північному заході. Капітан «Татсу-мару» знав, що там і досі американці випробовують свої гем-баку.[54] Тому й проклав курс шхуни осторонь тих суходолів, за десятки й сотні миль од них. І ось — вітер доніс попіл смерті й сюди.

Усі разом заходилися очищати шхуну від «снігу». Допоміг шторм, який змив рештки атомної напасті із палуб. Але ж шторм їх і доконав. Він лютував кілька днів. «Татсу-мару» ледве трималася на плаву, потім її кинуло на рифи. З екіпажу вціліло лише п'ятеро — три японці і два тубільці з архіпелагу Елліс.

…Ми висадили Менеуа та Сінгаїтеаву на Фунафуті, а японців по дорозі, на їхнє прохання, завезли на атол Маджуро, де, як вони твердили, є аеродром.

Люди добрі, що ж