Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Човнярі рушили нам назустріч. Потім… потім двоє з них відділилися від гурту і припустили бігцем.

— О-ох! — зойкнув Гудзонович. — Боже мій — невже це правда?

— Євмене?! Генріху Левковичу?!! — у нестямі закричав і я, поспішаючи до них.

Засмаглі, в натільних пов'язках, у легких, сплетених з трави капелюхах, Генріх Левкович Уткін та Євмен здавалися справжніми тубільцями. Та суть не в цьому. Від радості ми не знаходили що сказати. Вже потім Толстиков зізнався: у його житті це було чи не найщасливіше потрясіння, навіть більше за те, коли йому на одній із макаронних фабрик після лекції «Що таке кохання? Аспект статі», вдячна слухачка подарувала букет троянд.

— Дорогі… Друзі… Товариші…— від хвилювання навперебій говорили ми.

— Живі, здорові? — обнімаючи нас, воскреслих із мертвих, запитував Уткін.

— Та, як бачите, живі,— відповідав Гудзонович.

— А ми… ми вже не знали, що й подумати, — сказав я.

— Гадали, нас немає на світі? — посміхнувся Генріх Левкович.

— Так.

— Що ж, безодня нас не поглинула, хоч і були на краю загибелі. Жбуронув тоді дев'ятий вал, — випустивши Толстикова з обіймів, розповів Генріх Левкович. — Врятувало те, що ми з Євменом не встигли відв'язати паски — інакше б хвиля неодмінно змила в океан. А потім берег… берег невідомого острова, куди прибій викинув шлюпку. Ну, а як ви? Знаєте, Савелію Гудзоновичу, — ніби виправдуючись, мовив Уткін, — ми були впевнені, що ви потонули. Адже вас накрило хвилею. Та що там хвилею — горою води!

— Океан виявився милостивим, хоч і довелося пройти крізь жорстоке водохреще, — відповів Толстиков.

— А решта човнів… Чи врятувалися наші товариші, ми не знаємо, — розвів руками Генріх Левкович.

— Очевидно, загинули…

— До речі, ви знаєте, як звуться ці острови? — втрутився в розмову Євмен.

— Тубільці, які кілька днів тому припливали сюди, називали: Бікіні, Кілі, Маджуро, Ронгерік. І ще — Айрік, Арно, Малоелап, — сказав я.

— Все вірно, — погодився Генріх Левкович. — Ми з вами потрапили на східну групу Маршаллового архіпелагу — на острови Радак, атол Малоелап. А ті, хто вам про них сказав, то блукачі, переселенці з Бікіні. Від атомної смерті рятуються.

— Про що я тобі говорив, Васько? — докинув Толстиков.

— Від тубільців ми й довідалися, що на сусідньому острові живуть двоє білих — лап-лап і його підлеглий, каюр. Так хто з вас лап-лап, а хто каюр? — засміявся Уткін.

— Він верховода, — показав я на Гудзоновича.

— Дякую за увагу…

Генріха Левковича, Євмена та тих, хто з ними прибув, — чотирьох тубільців — ми запросили до своєї домівки.

— Непогано влаштувалися! — вигукнув Євмен, уздрівши хижку на дереві.

— На острові безліч щурів, довелося рятуватися.

— І полчища щурів, й ніби спекою обпалене, з іржаво-коричневим відтінком листя, і буйні хащі, а поряд — стовбури вчахлих дерев. Усе точнісінько так, як на острові, з якого ми припливли, — жахливі наслідки радіоактивного забруднення. Пентагонівські варвари занапастили землю, на дочасну смерть прирекли людей! — з гнівом закінчив Уткін.

Друзі привезли кілька кокосових горіхів, навіть гроно бананів. Я сходив на наш город, приніс кілька кореневищ таро. Всі заходилися обідати. По обіді Толстиков запропонував:

— Ви кажете, Генріху Левковичу, що заберете нас із цього острова і, може, незабаром всі ми виїдемо на Батьківщину. Я вважаю: перш ніж залишити цей суходіл, цей гумор, — показав він на рятівне дерево, — необхідно провести загальні збори. Заперечень немає?

— Які збори, Гудзоновичу, навіщо вони здалися? У нас же гості,— озвався я.

— Помовч! — перебив мене лап-лап.

За кілька хвилин під гумором вже лежала величезна дерев'яна колода, яку ми з Євменом прикотили на вимогу Толстикова.

Колода правила за стіл. Сучкувату поверхню, замість скатертини, Гудзонович прикрив лапатими лопухами.

До президії він запросив Генріха Левковича Уткіна і вмостився сам. Євмен і я сіли навпроти, поряд з тубільцями.

Нас, простих смертних — каюрів — з лап-лапами, що всілися в президію, роз'єднувала лише колода.

— Товариші,— хвилюючись, мовив Толстиков. — Згідно з домовленістю та на побажання присутніх збори вважаю відкритими. Форум є,— окинув він поглядом мене, Євмена й принишклих поряд тубільців. — Отже, на порядку денному два питання. Перше: як нам востаннє наловити пальмових крабів; друге: прощання з островом. Поточні справи.

Гудзоновича хлібом не годуй, а дай йому побалакати з трибуни! І він почав. Розповів передісторію того, як ми ловили крабів, згадав навіть своє падіння. Потім перейшов до городництва — ділянки, де росло таро.

— Жили ми тут, товариші, у незвичних умовах, — звітував і доповідав він. — Жили й боролися героїчно. Думаю, після повернення додому не зайве порушити клопотання про нагороду. У мене вже є, правда, кілька медалей.

— Що, за труд? — запитав я.

— Ні, за лекції. Ой, пробачте, за труд, за працю! — зрозумівши, що сказав не те, раптом спохватився. Ошелешені тубільці дивилися на нас з побожністю й подивом — такого вони ще не бачили.

В горлі у нього пересохло. Ніби викинута на берег риба, він пожадливо хапав ротом повітря.

— Може б, того… поставити графин? — підійшовши до Савелія Гудзоновича, пошепки запитав я.

— О горе моє! Де ти на мою голову взявся! — обурився Толстиков, якому я не дав докінчити фразу. — Ну, став, став мерщій! — великодушно дозволив. — Я маю звичку під час промови промочувати горло, — ніби виправдовуючись перед присутніми, додав.

Я поставив перед виступаючим наповнений водою кокосовий черепок.

Прощавай, невідомий острове! Твій берег, твердь твоя врятувала нас від загибелі, втамували спрагу, не дали померти від голоду.