Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

шана була і юній, теж іще не татуйованій дівчині, можливо, його сестрі. Ще з більшою почестю ставилися до жінки (їхньої матері), яка була увінчана німбом знатності. Ніде на Радаку я не бачив, щоб жінка користувалася подібним авторитетом. Отже, гідність і влада вождів визначаються не лише їхнім майновим станом.

Післяобід ми знову вирушили на берег, і юнак відрекомендував капітана своїй матері. Вона мовчки зустріла знатного гостя і його подарунки, а у відповідь вручила два сувої могана й кокосові горіхи. Моган — це найкоштовніше з усього, що може дати мешканець Радаку, його не можна купити навіть за залізо.

Вдень «Рюрик» оточили човни остров'ян, на кораблі од відвідувачів не було відбою…

Проведений постріл всіх здивував і викликав загальні розмови… Тим, хто цікавився, Ешшольц відповідав, що капітан вознісся на небеса, але тепер повернувся. В останній раз ми відвідали тутешніх друзів… 21 лютого «Рюрик» залишив Айрік і попрямував до острова Олот».

— …Якщо це острів Айрік чи Аур з групи Радак, то їх відкривали наші співвітчизники на чолі з Коцебу, — вислухавши тубільців, сказав я Савелію Гудзоновичу.

— Ось хто, друже, наші попередники — великі першовідкривачі-мореплавці! — урочисто мовив він.

Разом із остров'янами ми подалися на протилежний берег острова, до океану.

Розділ двадцять третій
ТОГО ДАЛЕКОГО ЛІТА…
(Продовження щоденника боцмана Кузьмича)

…Сім'я моя розпалася. Не вдержала навіть остання нить, що зв'язувала мене з Ельвіною, — Юлька, дитя, яке я люблю над усе на світі.

«Воронезькі страждання», отже, закінчилися повним крахом!

Я плавав тоді вже боцманом. Ми вирушили на СРТ[47] в центральну частину Тихого океану на лов тунця. Тамтешні води багаті на рибу. Промисел ведуть не лише наші риболовецькі судна — на всюдисущих кавасакі, отих своїх «мару», припливають японці, новозеландці, австралійці. Ну, і, звісно, тубільці, мешканці острівних архіпелагів.

Одним словом, інтернаціональне братство. Та інакше й бути не може, адже океан — спільне поле, яке годує всі народи. А якщо він годувальник, то й берегти його треба неабияк: не плювати в колодязь, з якого п'єш.

Втім, цю істину дехто забуває, хоч про це — потім…

Отож після лову на банці Мілуокі, погнавшись за великими косяками риби, ми спустилися на південь, аж до дванадцятої паралелі північної широти.

В якихось точках океану наш траулер перетнув — і, мабуть, не раз — шлях сумнозвісного «Щасливого дракона», японського тунцелова «Фукурю-мару-5», що кілька років тому потрапив під «попіл смерті».

Про команду тієї шхуни — двадцять трьох рибалок — писалося багато: про те, як вночі, на великій відстані од Бікіні, на сході, біля атола Ронгелап, де тоді перебував «Щасливий дракон», небо раптом спалахнуло — здалося, сонце зійшло із заходу. Шхуну наздогнав сильний вітер, посипався сніг. Сніг у тропіках — чи можливо таке? Але японці, хто пережив Хіросіму й Нагасакі, зрозуміли: то вісник смерті.

Вони не помилилися — американці випробовували нейтронну бомбу, і «Щасливий дракон» став однією з її жертв. Бо коли рибалки повернулися в рідний порт Яїдзу, з'ясувалося: усі вони небезпечно опромінені. А один із членів команди, радист Айкіті Кубояма, в кінці того року й помер.

«Біда, якої зазнав екіпаж «Фукурю-мару-5», — говорилося в одній із статей, надрукованій у центральній газеті,— сталася внаслідок зумисного грубого порушення Сполученими Штатами міжнародного права й елементарної людської моралі. Безцеремонно перетворивши атол Бікіні на свій ядерний полігон, Пентагон поставив під загрозу безпеку судноплавства на Тихому океані, в смертельній загрозі опинилося здоров'я й життя багатьох людей. Виявлено, зокрема, що радіоактивні опади охопили сім тисяч квадратних миль морської поверхні. Від зараження води й атмосфери, що поширилося на дві тисячі кілометрів за межі, оголошені американцями як заборонена зона, так чи інакше постраждали 856 риболовецьких та інших японських суден».

Не зрозуміло, чого газета написала лише про японські судна! А інші? Вони теж потрапили в лабети атомної смерті.

Як я вже казав, рибу ловили і ми, й новозеландці, австралійці, японці, й ті ж таки американці. А «попіл смерті» не вибирає, хто радянський, хто американський, — нищить усіх.

Отже, коли я в серпні вийшов на промисел тунців, в небо з Бікіні й Еніветоку так само піднімалися атомні «гриби». Які за рахунком були ті вибухи, не знаю — адже янкі там випробовували свої бомби понад п'ятнадцять років.

Те далеке літо… В думках гортаючи сторінки пам'яті, озираюсь на своє минуле, і воно — диво! — раптом оживає переді мною, як пробуджений весняним вітром гай. Так ніби між тими далекими днями і моїм сьогоденням не пролягла прірва, яку вирив невблаганний, байдужий до всього час.

Тоді під атомний «сніг» в океані знову потрапили японці, два їхніх наукових судна — «Такую» й «Сацума», що вели дослідні роботи за програмою Міжнародного геофізичного року, та учбово-риболовецька шхуна «Фіоей-мару», яку ядерний вибух наздогнав аж за п'ятсот шістдесят кілометрів на південь од епіцентру.

Всі учасники плавання захворіли на лейкемію — кількість лейкоцитів у крові проти норми скоротилася вполовину… Пам'ятаю, тоді у всіх на устах були назви тих суден, і навіть буржуазні газети виступили із гнівними заявами протесту з приводу американського свавілля.

А про інші численні судна, особливо таку дрібноту, як мікронезійські човни-катамарани, що також потрапили в радіацію, ніхто й не згадав. І не дивно — край світу, забута богом і людьми земля.

Наш курс лежав через увесь океан — на південний захід.

По сто вісімдесятому меридіану, де ми йшли, і трохи праворуч та ліворуч од нього було безліч мілин і банок.

Ще в дитинстві хвилювали мене — викликаючи допитливість, пробуджуючи потяг до розгадки, — написи на