Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Не встиг я поснідати, як з гучномовця пролунало:

— Боцману на півбак, швартовій команді зайняти місце за розкладом!

— Ходімо мерщій! — прочинивши двері до їдальні, гукнув товариш, і ми вибігли на палубу.

Вимита і продраєна, вона висихала під лагідним тропічним сонцем, милувала око білизною та скалками води, що де-не-де виблискували мерехтливо. Постаралися хлопці! А ми з Анукіним зараз візьмемо в руки сталеві швартові кінці, протягнемо їх по всій палубі, і — прощавай, чистота. Адже троси — в мастилі. В рукавицях та й то відчуваєш під пальцями щось липуче.

Коли судно причалює до берега, швартування — чи не найвідповідальніший з усіх матроських обов'язків. У книжці «Виробниче навчання матроса», яку боцман радив вивчити назубок, чорним по білому написано, що в швартових операціях бере участь вся палубна команда. Правда, біля коралових островів, куди підходили, нас з Анукіним не турбували, дарма що ми теж з палубної команди і за швартовим розкладом повинні стояти біля в'юшка на півбаці.

Тепер боцман згадав і про нас. Як і належить, ми з Анатолієм протягли по палубі довжелезний трос; до корми піднесли сплетені з манільської линви велетенські грушоподібні кранці, котрі під час швартування опускають за борт, щоб пом'якшити удари судна об причал; підготували все інше. Тепер можна і помилуватися берегом.

Суходіл лежав недалеко. Зорові спочатку відкрилися силуети гір. Пласкі, із зрізаними вершинами, вони нагадували якісь дивовижні, націлені в небо жерла; долини, що розкинулись біля підніжжя, були схожі на широченні палуби. І сам острів скидався на диво-корабель, що перетинав нам курс в океанському безмежжі.

Учасники експедиції — океанологи, морські геологи, астрономи — висипали на палубу. Озброївшись біноклями, розглядають берег.

Здавалося, ніби не «Витязь» рухається, а острів летить назустріч і ми от-от зіткнемося з громаддям гір, кам'яним хаосом портових споруд.

Гавайські острови. Вісім високих, вулканічного походження суходолів — ланцюг височин підводного кряжа, розташованого в центрі північної частини Тихого океану. Найбільший — острів Гавайї. Він майже удвічі більший від кожного з усіх інших тамтешніх суходолів. Потім іде Оаху з портом Гонолулу, де зараз на лікуванні після невдалої операції в океані заступник нашого начальника експедиції — Стоянов і куди ми прямуємо; далі Кауаї, Мауї, Молокаї, Ніїхау, Ланаї та Кахулаве. Крім цих суходолів, до Гавайського архіпелагу належать також численні коралові мілини й рифи, один з яких названо іменем нашого земляка Юрія Лисянського.

Ми наближалися до одного з найбільших островів Гавайського архіпелагу — Оаху. Опівдні, як і передбачав штурман, підійшли до причалу. Кинули якір, швартувалися недовго: стали до пірса, на берег завели прив'язні канати. Ми з Анукіним не загаялися надіти на них за півметра від корми захисні щитки, аби берегова гидь — щури — не змогли пробратися на судно.

На пірсі, біля якого зупинився «Витязь», височить гранчаста вежа з годинником угорі та написом «Алоха». Про цю «алоху» розповідає кожен, хто тут буває. Слово «алоха» означає водночас і вітання, і виявлення почуттів до прибульців: «Моя любов з тобою». Навіть у лоції, цій безпристрасній книзі мореплавців, зазначено: при вході в порт найпримітніший об'єкт — вежа Алоха висотою сто дев'яносто три фути, вона стоїть на східному боці Гонолулу, на пірсі, за шість кабельтових на північ од входу в порт.

«МОЯ ЛЮБОВ З ТОБОЮ…»

У пам'яті зринули барвисті кінокадри «Графині з Гонконгу»: гірлянди квітів, чарівні усмішки дівчат, спів гавайської гітари.

Я зачудовано дивився на вежу, коли почув з берега:

— Гей, ти! Алоха!

Якийсь незнайомець басив хриплим голосом. І враз спритним рухом — я навіть не встиг отямитися — жбурнув до ніг пачку папірців. Упавши на палубу, вони розсипались, і на одному я прочитав: «Протестантська секта мормонів звертається…»

Щоб не видатися неввічливим, я ретельно зібрав мормонські брошурки, розмахнувшись, кинув з корабля. Вони зачепилися за швартовий трос, розлетілися, повільно падаючи на масну, вкриту портовим брудом воду.

І тоді я вперше збагнув справжній зміст хваленої «алохи»: мормон лютував, біснувався, сипав прокльони, лаявся, підбираючи найбрутальніші слова.

— Я — мормон, розумієте, мормон! — кричав він. — І я проклинаю диявола у вашій душі!

Слуга Єгови тицяв пальцем у небо, погрожував кулаком. Накричавшись, пішов геть, а на борт піднялися представники місцевої влади.

З візами у нас все гаразд — перша група витязян уже збирається в місто.

Мені ні з першою, ні з десятою сьогодні берега не бачити. Треба прибрати палубу. На це піде весь післяобідній час, а ввечері, якщо я завтра хочу бути вільним, слід заступити на вахту біля трапа. І треба ж, щоб усе так випало: вахта, брудні троси, щитки від пацюків… Прихід мормона. Не щастить, далебі, не щастить. А з вежі різноколірними вогнями дратівливо мерехтіло: «Алоха» — «Моя любов з тобою».

А бодай тобі!

Уночі стояти на вахті біля трапа — втіха: спека вщухла, ні штурман, ані боцман не дають доручень. Стій собі та дивись.

І я стояв, недремно пильнуючи «Витязь».

Із гір повіяв береговий бриз, приніс прохолоду. В порту десятки кораблів, а берег височіє гранітними мурами портових споруд. Ліворуч, за кілька метрів од нас, стоїть велетенський американський лайнер «Маріпоза». На його палубах не вщухає музика, веселощі. Рясні цятки ілюмінаторів, немов бджолині соти, з яких струмить золотаве світло, — он, переді мною. Я мимоволі шукаю між цього золотого розсипу одне-єдине віконце — ілюмінатор, що найближче до води. Зором перебігаю від корми до носової частини, вподовж лівого борту. Перший… другий… третій… Може, отой, найближчий од корми? В пам'яті зринають багато разів читані рядки: «Мартін… пішов до себе в готель. У вестибюлі він подивився на розклад пароплавів. Через п'ять днів на Таїті відпливала «Маріпоза».

— Подзвоніть завтра по телефону і замовте мені каюту, — сказав він портьє.— Тільки не палубну, а внизу з