Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк
Так думав я, сидячи в човні під вітрилами. Я думав про моїх товаришів з «Гідролога», кого через нелюдів-лиходіїв поглинула океанська безодня; про боцмана Кузьмича, який ніколи вже не побачить своє карооке сонечко — Юлю. Думав про нещасного Менеуа, Того, Кому Не Таланить, і його вродливу внучку Корділію; про лап-лапа Тереті та інших тубільців з Бікіні й Ронгеріка, що в пошуках притулку змушені скитатися по островах Океанії.
Гнів закипав у серці! Бо тут, куди мої далекі попередники, вітчизняні мореплавці-першопрохідці несли добро і згоду, біснуваті палії війни сьогодні посіяли смерть.
Смерть війнула й над нами, учасниками експедиції, що так трагічно скінчилася…
Ми пливли в човні, а над головою у височині з тривожним криком кружляли й кружляли, як сніг, білокрилі чайки.
На цьому уриваються морські нотатки матроса Василя Петровича Гайового, які випадково потрапили мені до рук.
Автор
ТИХООКЕАНСЬКІ ОПОВІДІ
Там, де захлюпала спека, Ніби обніжок — екватор, Ліг борозною далеко «Витязя» слід смугуватий… А як прокинеться вітер, Крилами люто ударить, Залопотять понад світом З якоря зірвані хмари. Від буревійного шалу Дітися, хлопці, куди нам? Море і небо змішало Вихором тим воєдино. Штормом стривожена тиша Над кораблем розкололась… Рідний, за все наймиліший, Здалеку вчувся нам голос. Піснею з тихого гаю, Шепотом ніжним колосся, — Ніби дітей то гукає, Жде — не діждеться матуся. Земле — життя наше, доле! Шквал шаленіє двобою, Та не схитнеться ніколи Той, хто багатий тобою… «Тиша, стривожена штормом»
Пояс Оріона
Поривчастий вітер одноманітними настирливими рухами розсотав, а потім і зовсім порвав зроблені з тонкої конопляної пряжі відтяжки, що ними до палуби кріпляться наші брезентові намети. Вночі, коли я змінився з вахти і йшов горішньою палубою, брезентові полотнища наметів тріпотіли над «Витязем», немов крила велетенських птахів. Здавалося, корабель летить і в мене за плечима теж виростають крила.
Десь позаду лишилися Центральні Полінезійські Споради, їхня насичена вологою спека, безмежжя екваторіальних вод.
Пливемо, але куди ж нам пливти? — Попливемо на північ, під Пояс Оріона.Так співається в старовинній полінезійській пісні.
Ми прямуємо на північ, до Гавайїв, куди ходу не більше трьох діб, і над кораблем увесь час палає золотий Оріон. У подувах північно-східного пасату вже відчувається ледь вловима, така жадана прохолода. Але землі не видно; за підрахунками штурмана, до Гавайських островів «Витязь» має підійти післязавтра опівдні. Проте близькість землі відчувається: по лісових духмяних пахощах, які приніс вітер; по обважнілих хмарах, що клубочаться ген удалині, заступаючи собою півнеба. Нарешті, з'явилися чайки та фаетони — перші вісники недалеких берегів.
Сьогодні уранці, коли зайнявся світанок і я мав ставати до керма, на північному сході з океанської безодні виткнулися гористі суходоли. Гавайї… Які вони зблизька? В уяві поставали різні картини. Але матросові ніколи мріяти. Життя на кораблі підпорядковане нелегкому обов'язку служби. Матросам, отже, ніколи і вгору глянути.
На Таїті, в Папеете, я з Анатолієм Анукіним, моїм напарником по вахтах, ходили в кіно. Дивилися «Графиню з Гонконгу» — фільм Чарлі Чапліна; у ньому знімалися один із синів Чапліна та відома італійська кіноактриса Софі Лорен. Єдине, що нам сподобалось, — місцевий колорит, екзотика. Та ще коли судно, на якому з Гонконгу відпливла графиня, причалило до Гавайських островів. Музика… Бронзовотілі остров'яни, яких ще звуть тут канаки. Кожному з прибулих вродливі гавайки дарували барвисті вінки — леї.
«От коли б і нас так зустріли!» — думалося. В усякому разі, коли б боцман забув про мене й Анукіна, ми — це вже напевне! — не прогавили б екзотичної гавайської зустрічі. Ба, може,
