Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Привал тривав недовго — хвилин п’ятнадцять. А потім хлопця знову кинули впоперек конячої спини й рушили далі.

Зменшення популяції видр

Хлопці й дівчата! Ніколи не ходіть лісом уночі! Нічний ліс зовсім не такий, як денний. Ну, хто б, скажіть мені, боявся вдень видри? Навіть якщо вона завбільшки з великого собаку. Це все одно, що собаки боятися.

А от Василькові було не до жартів. Хмиз догорав, і як тільки зникнуть останні язики полум’я, вся та ватага рушить на нього. Хлопчик сторожко озирався на темний клубок, що скімлив і гарчав унизу, тісно збившись у вирубаному дітьми проході через зарості. Щоб якось їх заспокоїти, Василько в саму гущу пустив стрілу. Почався ґвалт. На якусь хвилину, поки шматували нещасну жертву, про Василька забули.

Лелю майже не було видно. Тільки неясна світла пляма вгорі. Чи далеко їй іще? Начебто ні, хоча…

Та ось вона двічі смикнула мотузку. Це означало, що вже дісталася кручі. Василько хутко прив’язав мотузку до мокроступа, вже приладнаного до живота собаки й також двічі смикнув за неї. Глина почав повільно підійматися вгору, незграбно загрібаючи лапами по схилу. Мокроступ йому в цьому заважав, взагалі пес почувався дуже невпевнено.

— Мало, що ця погань там копошиться в такій кількості, так іще й на ноги неможливо стати. Тягнуть, наче лантух якийсь, — обурено промовив він.

— Терпи, терпи! — спробував заспокоїти його Василько.

І тієї ж миті помер останній язик багаття. Зі страшним скавулінням, обпікаючи лапи й спини об іще червоні рештки хмизу, перекидаючись одне через одного, зграя люто кинулася до Василька. У цілковитій темряві хлопчик поліз угору, руками й ногами намацуючи залишені Лисим сучки. Перша з видр високо підстрибнула, майже дістала Василькову ногу, може й дістала б, якби в стрибку її не збила інша. Звірюка промахнулася й падаючи нахромилася на нижній сучок.

Більше на Василька ніхто не стрибав — видрам було чим зайнятися, здираючи рештки своєї родички з драбини. Лемент стояв неймовірний. Хоч би не почули ті, хто схопив Лисого, подумав хлопчик. Бо якщо вони повернуться на цей ґвалт, то вийде, що всі зусилля Лисого були марні. Ще коли він виліз нагору й вони з Лелею почули його голос, зразу зрозуміли, що трапилося й навіщо Лисий кинувся тікати. І ще вони зрозуміли, що втекти йому не вдасться — з пораненою босою ногою він далеко не забіжить.

Але як же добре, що Лисий встиг прив’язати драбини до чогось там на горі! Якби не це, ті тварюки внизу напевне повалили б драбину. І тоді невідомо, куди б краще було падати — в колючі зарості чи на прорубаний у заростях прохід.

Підняті вгору руки Василька наштовхнулися на кущ, який означав половину шляху.

Схоже, тут трохи світліше. Звідси принаймні можна розрізнити річку й болото внизу. Можна роздивитися й кущ. От тільки мотузки розв’язувати все одно нелегко. Василько досить довго повозився, поки відв’язав нижню драбину. Вона тут же нахилилась і впала просто на зграю видр. Лемент і ґвалт унизу вибухнув із новою силою — видно, багатьом із них дісталося.

Леля на кручі з останніх сил тягла мотузку з Глиною, чула виття й гарчання внизу й не могла навіть подивитися, що там із Васильком, чи, бува, не дістали його ті осоружні видри. Страшенно хотілося гукнути: «Як ти там?» Але вона розуміла, що кричати зараз не можна. Одне діло — лемент видр, інше — людський крик. На галас такої кількості зубатих тварюк навряд щоб хтось прибіг. А от людський голос може принадити чимало такого, з чим їм зовсім не хотілося зустрічатися.

Задкуючи з мотузкою в руках, Леля вперлася спиною в дерево. Вона обійшла його, й тепер стало легше тягти, перебираючи мотузку руками. Глина й Василько з’явилися на кручі майже одночасно — Василько трохи раніше, тож він допоміг Лелі підняти пса. Вони відв’язали верхню драбину й також кинули її вниз, іще зменшивши поголів’я видр у лісі.

Звільнившись від мокроступа, Глина зрадів і заходився обнюхувати дерева. Однак дуже скоро радість його вщухла.

— Що це таке?! — обурено тявкнув він. — Це що ж за такий смердючий народ тут лазив? А звідси куди пішов?

Леля відчула, що зараз пес кинеться наздоганяти тих, хто схопив Лисого, і тоді вже ні Глину, ні Лисого вони ніколи не знайдуть.

— Глино, йди сюди! — неголосно, але дуже суворо сказала вона.

Він зупинився й недовірливо подивився на неї.

— Невже ти не розумієш, що зараз треба наздоганяти смердючих? — спитав він.

— Йди сюди, я сказала!

Що ж, коли вона говорила таким тоном, то краще вже слухатися. Глина дуже любив Лелю. Але траплялося й так, що страшенно боявся її. Щоб і тепер не нагнати на себе такого страху, Глина підійшов.

— Ну, що таке? Давай швидше, бо я поспішаю, — ніби прощаючи її, крутнув він хвостом.

Так, часом Леля була дуже підступна. Глина це знав, але щоразу знову й знову ловився на те саме сильце. Щойно він наблизився, Леля схопила його за нашийник і прив’язала до нього мотузку.

О! Як же він ненавидить ту кляту мотузку! Якби кому розповісти, не повірив би. Глина загарчав і почав гризти клятого налигача.

— От я тобі зараз погризу! — пригрозила Леля.

Довелося припинити й змиритись.

— Ну, не сердься! — дівчинка погладила його по голові. — Давай краще веди нас туди, куди повели Лисого.

Оце вже інша справа! Це йому до душі. Тільки невже вона не розуміє, наскільки швидше він би їх довів, якби не ця гидотна мотузка?!

Заповітний льох

Від задоволення, що так швидко розгадав і розвіяв Любине чаклування, Івась знову розсміявся. Темрява стала прозорою, і настрій хлопчика зразу погіршився. Бо під ногами його була не ямка, як він гадав, а глибокий льох. Дерев’яні східці вели глибоко вниз — під дерев’яне перекриття.

Йому стало млосно. Подолавши страх перед темрявою, він наразився на ще більший, давній свій страх — перед підземеллям. Можна вийти, помінятися місцями з Петрусем, усе йому пояснити, і хай він іде туди. Він не боїться ям. Так і треба зробити. Це єдиний вихід. Невже я боюся сказати йому, що мені страшно? Невже я такий самий, як Вухань — той боявся, що Борода довідається про його таку безглузду помилку з пасткою і сміятиметься. Ні. Я не боюся, що Петрусь сміятиметься…

Івасеві стало соромно за ці думки. Справа