Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Чоловіки розреготалися, а Лисий різко нахилився вперед і прожогом кинувся посередині між тими двома, що стояли перед ним.

— Стій! — разом закричали всі троє, й за спиною почувся тупіт.

Лисий знав, що не втече від них — тим більше з однією зраненою босою ногою, в темному лісі, якого він не знав. А вони знали. Але він і не розраховував на те, що вдасться загубитися. Мета у нього була одна: відвести їх подалі від того місця, де за кілька хвилин повинні з’явитися Леля й Василько з Глиною.

Він пробіг кроків із двадцять, потім різко звернув ліворуч, подалі від яру. Потім знову праворуч. Тупіт ззаду не відставав. Лисий сподівався тільки на те, що ці люди відрізняються від підземників, із якими він познайомився на початку літа. Ті стріляли дітям у спину без попередження.

Попереду хлопець побачив якесь слабеньке світло між деревами й зрозумів, що то галявина. Він різко звернув ліворуч, і відразу ж відчув сильний удар по гомілках. Біль був нестерпний. Хлопець покотився по траві і, вдарившись спиною об дерево, завмер.

Над головою почувся сміх.

— Ото дурний! — сказав один із трьох чоловіків, що схилилися над ним. — Від кого ж ти тікаєш!

Любина підказка

Троє чоловіків ішли з городів, несучи на плечах високі кошики з огірками й помідорами. Кошики можуть почекати. Нарешті Івась і Петрусь позбулися важкої ноші. Один із чоловіків узявся допомагати Вуханеві, а хлопцям доручив постерегти його кошика, поки він повернеться. То була добра робота. Вони нарешті лишилися вдвох, та ще й перекусити є чим.

Івася гнітило тяжке почуття провини, однак він знайшов у собі сили й усе розповів Петрусеві. Той слухав мовчки, а коли Івась замовк, поставив єдине запитання:

— А навіщо на городі пастки?

— На якому городі? — здивувався Івась.

— Ну, ти кажеш, у Пластуна на городі Люба наставила пасток. Що там можна знайти? Навіщо там пастки?

Івась жував огірка, дивився на Петруся широко розплющеними очима й дивувався: як же це він сам не здогадався! Мабуть, його збило те, що заднє подвір’я Пластуна закінчується такими ж непролазними хащами, як і ті, що впираються в стіну хати. Але якщо Люба так довго працювала, приховуючи ці пастки, значить, вона думала, що хтось із них ходитиме цим подвір’ям.

— Побігли до Пластуна!

Про обов’язок стерегти чужі овочі хлопці забули.

Тепер дуже важливо дістатися туди так, щоб ніхто нічого не запідозрив. А ще — треба дорогою зайти до Лисого й перевірити, чи не з’явилася, бува, Марічка. Івась не дуже в це вірив, бо не міг придумати, звідки б це вона могла повернутися. Точніше, куди перед тим вона могла б піти, кинувши таку важливу справу.

Вдома її не було. І з усього видно, що вона так і не Приходила. Знаючи Марічку, Івась був майже переконаний у тому, що якби вона хоч на мить заскочила додому й побачила тріски від порубаного замка дверей, то неодмінно попідмітала б долівку. Спочатку підмела б, а тоді вже подумала, навіщо вона це робить і чи не варто було б залишити так, як є. Отже, єдиним місцем, де вона може бути, лишається дальня частина Пластунового городу.

Домовилися, що Петрусь зайде перший і спробує забалакати Пластуна, щоб Івась міг непомічений пробігти під стіни й далі — на заднє подвір’я. Але нікого забалакувати не довелося. Пластуна, як і сподівався Івась, не виявилося вдома. Звідкілясь він мав принести Любиних курей. Цю загадку Івась поки що вирішив залишити на потім. Навіть Петрусеві нічого про це не сказав.

Залишив друга чергувати за рогом хати, щоб Пластун не застав його зненацька, а сам подався вглиб заднього подвір’я. З подивом відзначив, що пам’ятає всі ямки, на жодну не наступив — та якби й наступив, тепер це не страшно.

Густющі бур’яни вище Івасевого зросту постали перед ним нездоланною стіною. Щось тут шукати було марно — кожен так сказав би. Але ж Люба навіщось лаштувала ті пастки!

«Я їх зустріну, хай начуваються!» — сказала вона Пластунові. Тож була впевнена: хтось сюди прийде. Щось тут шукатиме. І навіть сама не підозрювала, що тим самим дає дітям підказку — де шукати. От тільки б знати, як шукати. І що. Звісно що. Марічку. Ні про що інше Івась зараз не думав.

Він повільно пішов уздовж стіни будяків, кропиви, коноплі та ще казна яких трав, що стали справжнім лісом. Що він видивлявся, Івась не знав. Може, якісь сліди. Може, якийсь знак. Власне, він більше прислухався. Бо якщо Марічка там, вона не може не подати йому голос.

— Марічко, — неголосно, але й не тихо погукав він.

Відповіді немає. І слідів немає.

Густішали сутінки. Ще трохи — і вже напевне нічого й нікого не знайдеш. А потім повернуться Леля з Лисим, і… Страшно подумати, що він їм скаже. Що тут можна сказати. Як мала дитина — йому довірили бути старшим, а він усе пустив шкереберть. І рогача не вберіг, і Марічку загубив.

Повіяв вечірній вітерець, і завдяки йому Івась побачив. Верхівки диких заростей захитались, але не всі. Вони хиталися з правого боку від хлопчика і з лівого. А перед ним, отут — за півкроку стояли такі ж непорушні, як і раніше. Уважно придивившись, Івась зміг визначити межі несправжніх кущів. Це, без сумніву, був прохід завширшки не менше кроку. Тут міг пройти не лише він, а й дебелий чоловік. Пластун.

Треба тільки зробити крок. Можна випростати вперед ліву руку, а в праву взяти заряджений арбалет. Івась зарядив зброю, випростав руку, глибоко зітхнув… І не рушив з місця. Він уявив собі непроглядну темінь, яка за мить огорне його, й не міг поворушитися. Краще б тут було два вовкулаки. Навіть двоє підземників краще. Може, й не краще, але з ними Івась знав, що робити. Темінь просто викликала жах, який він не ладен був здолати. Він знову й знову казав собі, що там нічого страшного немає — ночі ж він не боїться! Він знову й знову змушував себе, і все одно не міг зробити цього кроку.

А що як там Марічка? Як їй у цій темряві?

— Марічко! — ще раз погукав він.

І знову тиша у відповідь. Але це ще нічого не означає. Вона може спати. Може…

Страшна думка раптом пройняла його так, що вмить спітніло все тіло. Він уже підніс