Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
— Я їх зустріну, хай начуваються!
То он воно що! Вона чекає на нього там, у цій темряві! Це вона створила удавані зарості. Вона побачила їхню пастку в мороці під хатою Лисого. Вона вміє бачити в цій темряві! Досить йому зробити крок, і…
Хлопчик набрав повні груди повітря, випростав уперед руку й ступив уперед. Йому дуже хотілося ступити широко, швидко, щоб усе зразу було позаду. Але він пам’ятав про ямки з дерев’яними їжаками, тому дуже обережно ставив ногу, дуже близенько.
Нога ступила на тверду землю. Рука вільно пройшла крізь «траву», і тут тільки Івася охопив справжній жах. Це був страх, непідвладний розуму, він пронизував усе тіло. Івась відчув, як настовбурчилося його волосся. Тільки одне бажання — безумно кричати — заполонило хлопчикову душу. Він бачив причину цього страху — там зникла його рука. А тепер треба ввійти цілком, повністю, так що жодного пальця не лишиться на світі білому…
І тут Івась розлютився. Щось відбулося в його серці, і жах перетворився на лють.
«Та хто вона така! Як сміє вона знущатися з нього, з Марічки, з усіх у селі?! Вона думає зупинити його цим дурним навіюванням?»
Він зробив іще один невеличкий обережний крок і повністю зник. Зникло все, лишився тільки гнів. Якби йому зараз трапилася Люба на шляху, Івась ні хвилини не вагався б.
Іще один крок, і рука вперлася в колючі зарості. Він точно знав, що не звертав, отже, звернув непроглядний коридор. Хитро! Та ми хитріші! І розумніші!
Сторожко повівши рукою ліворуч, він зрозумів, що саме туди треба звертати. Івась почав намацувати ногою шлях і зразу відчув, що перед ним — яма. Від злості він ладен був стрибнути в неї, аби довести, що нічого не боїться. Виявилося, стримувати гнів аж ніяк не легше, ніж долати страх. Хлопчик обережно обмацав край ями ногою, водночас рукою визначаючи межі коридора. І з’ясував, що іншого шляху немає.
Але ж цього не може бути! Раз є вхід, мусить бути й вихід! А це означає, що треба бути дуже обережним. Якщо вона таке зробила, то навмисне. Вона не могла не знати, що на місце страху прийде лють. Вона так і розраховувала, що тепер він зробить якийсь дуже необачний крок.
Насправді Івасеві вже давно хотілося зробити цей крок — перестрибнути через яму. І тільки страшними зусиллями вдавалося себе зупинити. Хлопчик помітив, що йому значно легше боротися з почуттями, коли він подумки розмовляє сам з собою.
«Якщо яму не можна оминути, — сказав він собі, — її можна перескочити. Якщо ж і перескочити не можна, то треба в неї спуститися». Від цієї думки Івасеві знову стало млосно. Мало йому цієї жахливої темені, то ще й у яму спускатися! Він опустився навпочіпки й обмацав рукою земляний край ями. Той був нерівний, місцями зсунутий, але не схоже, щоб через нього перестрибували. Це було швидше схоже на сходинку. От тільки глибини її хлопчик не міг знати. Він підвівся й обережно опустив ногу. І знову страх.
«А ти його не бійся, — вдався Івась до випробуваного засобу. — Якщо його не боятися, то він боятиметься тебе. Бач, як напридумувала — знала, чого треба боятися». Ліва нога зігнута в коліні, на ній — уся вага тіла. Права повільно опускається в яму. От уже й дно. Івась різко відсмикнув ногу й випростався. Там щось було. Щось довге, кругле й пружне. Гадюка?
«Земля тут вогка, холодна. Чи гадюки такі дурні, щоб сидіти в холоді? Літо закінчується, скоро осінь. Вони о цій порі більше люблять вигріватись на сонечку». Раптом Івасеві стало смішно. «Гадюка сидить», — повторив він подумки свої ж слова. Хіба ж у неї є на чому сидіти? Він стиха засміявся.
І щось сталося. Хлопчик іще не зрозумів, що саме, але відчув, що сталося щось добре. «Треба ще засміятися», — подумав він. Ага, як каже Пластун. Спробуй засміятися, коли так страшно! Взагалі — спробуй змусити себе розсміятися, коли треба. «Так, що його розвеселило перед цим? Гадюка. Те, що він сказав, ніби вона сидить». Вдруге це вже не викликало сміху. Івась спробував уявити собі цю картину. Важко. Як вона при цьому виглядає? Отут і була головна перешкода. Немає такого місця в гадючому тілі, на якому вона може сидіти. Все її тіло — однакове. А якби було? Івась уявив собі гадюку з сідницями. Вийшла дуже симпатична така зміючка — чимось на Любу схожа. Івась розсміявся.
І побачив кінчик стріли в своєму арбалеті. Темрява навколо порідшала!
Безрогі корови
У темряві Лисий не міг до ладу роздивитися тих людей, однак помітив, що вдягнені вони у вовчі шкури, на ногах високі шкіряні черевики — майже до колін (і не пече воно їм ноги — влітку й так взуті!). За пасками — ножі, в руках списи. Арбалет Лисого висів на плечі в одного з чоловіків. У нього ж була й шабля. Виходить, він тут старший.
Чоловіки весело зв’язали хлопцеві руки й так, на налигачі, мов корову, повели далі в ліс. Він не опирався. Головне зараз подалі відійти від кручі, де повинні з’явитися Леля й Василько. Чи встигнуть вони? Чи зможуть прив’язати Глині на живіт мокроступа?
Вони вийшли на велику галявину, залиту місячним сяйвом. На дальньому її краю, під деревами, Лисий побачив щось неймовірне: четверо, як йому зразу здалося, корів, а поруч — іще одного чоловіка. Коли ж вони наблизилися, з’ясувалося, що ті тварини зовсім не корови, хоча й дуже схожі на них. От тільки й різниці, що безрогі. Наближаючись, хлопець не відчув ніякої небезпеки. Взагалі його чуття говорило про те, що боятися нічого. Навряд щоб пощастило втекти від цих дивно вдягнених і давно не митих чоловіків, але заподіяти шкоди йому вони не мали наміру.
— Де це ви таке здибали? — спитав чоловік, що стеріг великих тварин, коли підійшли ближче.
— Та лазив там… — відповів здоровий дядько, що вів Лисого на налигачі. — Зіпсував полювання. Відведемо до Великого. Дітей мало, він зрадіє.
— Та й то, — озвався охоронець безрогих корів, а потім поставив Лисому запитання, якого той найбільше боявся: — Що ж це ти, хлопче, сам серед ночі в лісі… Чи це тут десь поблизу село твоє?
Він спитав це таким собі байдужим голосом, але з того, як нашорошили вуха інші, зрозумів, що правильно його колись навчав Інженер: «Найстрашніше, що
