Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Утекти він зараз не може. А от не відповідати… Можна й не відповідати, але тоді вони напевне вирішать, що село Лисого десь неподалік, і почнуть його шукати. Може, й не зараз. Але почнуть. Напевне почнуть. Люди в їхньому селі краще озброєні. Але таких міцних і вправних воїнів, як ці, в їхньому селі не так і багато. Та й не потрібна війна нікому з його односельців.
— Ні… — плаксивим голосом протягнув Лисий. — Далеко село — там, на півдні. Я вже, мабуть, тиждень іду.
— Ого! Тиждень! Сам? — здивувався чоловік.
Лисий кивнув.
— Куди ж це ти так далеко наладився?
Хлопець помовчав, а потім удав, що вирішив не казати.
— Ти мені, хлопче, краще відповідай, — лагідно промовив охоронець. Однак та лагідність була страшніша за погрози. — Бо я страшенно дратуюся, коли мені не відповідають. То куди ти, кажеш, ідеш?
— Годі теревенити, — втрутився старший, який ніс шаблю й арбалет Лисого. — В селі побалакаєте. По конях і в путь. Треба до світання повернутися.
Он воно що! Це коні!! Справжні коні! Колись батько казав, що з кіньми життя було куди легше — вони й колоди возили, й людей, і орати на них краще, ніж на коровах. На коровах теж можна. Але тоді вже треба вибирати, чого ти від цієї корови хочеш — оранки чи молока.
Батько бідкався, що коней уже ніде немає — вимерли. Виявляється — не вимерли. Ось вони — живі й здорові. І зараз йому доведеться на них їхати — верхи. Лисому стало трохи лячно, як перед першим польотом на ступі. Але й страшенно цікаво.
І щойно він про це подумав, як чоловік, що стояв за його спиною, несподівано схопив його за сорочку й штани й перекинув через конячу спину. Лисий і збагнути не встиг, що сталося, коли той уже сидів у сідлі, поруч із ним. Добре хоч, що лізучи на кручу, хлопець прив’язав під підборіддям свого бриля, бо інакше зараз напевне загубив би його.
— Тримайся за підпругу, — кинув чоловік, цмокнув губами, й кінь рушив з місця.
Що таке підпруга, Лисий не знав, тому швидко почав нишпорити руками навколо, доки не знайшов ремінця, який утримував на спині коня велике шкіряне сідло. У ньому зручно сидів той чоловік, що охороняв коней. Полонений таких зручностей не відчував. Він висів униз головою, його весь час підкидало, нестерпно боліли ноги нижче колін, де його вдарили держалном списа, треба було постійно напружувати м’язи живота, бо саме живіт діставав найбільше ударів об хребет коня, і що вже казати про зранену босу ногу! Їхній старший сказав, що треба повернутися в село до ранку. Я так цілу ніч не витримаю, думав Лисий.
Водночас він намагався запам’ятовувати дорогу, хоч це й було надзвичайно важко. Темінь навколо стояла непроглядна. Схоже, коні знали, куди їм іти, самі вибирали шлях.
У лісі дорога прямою не буває. Рахувати повороти — дуже невдячна справа, але іншої ради у Лисого не було. Рано чи пізно йому доведеться тікати від цих дбайливих дядечків. Треба хоча б приблизно знати напрямок — куди тікати. Однак коли висиш униз головою, утримувати в пам’яті повороти непросто.
Попри безкінечне плутання, спуски й підйоми, коні йшли досить швидко. Лисий із гіркотою думав про те, що Леля й Василько за ними не встигнуть. З одного боку, добре, що вони залишають помітні сліди, з другого боку, погано, що пішки наздогнати їх неможливо.
Чоловіки їхали мовчки. Мабуть, вони не дуже повірили в те, що їм сказав Лисий, тому остерігалися натрапити на вартових — односельців Лисого. Тільки глухий тупіт копит, зрідка кінський хрип. І більше ніяких звуків.
Що це за ліс? Невже він тут ніколи не був? Це неможливо — всі довколишні ліси вони з Довгоногим облазили. Може й був, та впізнати, звісно, нічого не міг. Нічний ліс зовсім не схожий на денний.
Тому Лисий не стільки рахував повороти, скільки покладався на логіку. Від річки вони йшли на захід — у цьому він майже був упевнений. На галявині, де стояли коні, встиг глянути на небо й знайти Полярну зірку. А вона, як відомо, завжди на півночі. Мабуть, вони й не могли йти в іншому напрямку — адже з півночі тягнувся заболочений яр, з якого виліз Лисий.
Але весь час іти на захід вони також не могли, бо тоді опинилися б зовсім близько від їхнього села. Якщо правильними були його розрахунки, то на село вони, швидше за все, не натрапили б — пройшли б північніше. Проте й це вже було погано: там часто бувають односельці Лисого, тож ці вояки напевне помітили б сліди. Навіть найскрадливіший мисливець залишає сліди — зламана гілка, перо від стріли, пеньок, кущі з обірваними ягодами… Тому ліси навколо їхнього села для досвідченої людини просто кричать, що тут уже хтось був і не раз.
Тож обійшовши яругу, вони мусили повернути на північ. Лисий був майже переконаний у тому. Отже, вони мусили віддалятися від його села. Дуже швидко, верхи на конях, які ходять значно прудкіше, дорогою, яку мисливці добре знають. А якщо вони знають дорогу сюди, то їм уже зовсім небагато лишилося, щоб надибати й село Лисого. І найгірше — це те, що він, втрапивши їм до рук, може прискорити ці пошуки. Адже зрозуміло, що його недолугій вигадці про втечу й кількаденне мандрування ніхто не повірить.
Він тепер навіть не знав, що краще: якщо Леля з Васильком підуть його шукати чи якщо вони вирушать одразу до села й попередять про небезпечних людей, які з’явилися зовсім близько. Щоправда, ці загадки були зайві. Він надто добре знав Лелю, щоб сумніватися в тому, що вона вирішить. Поки є сліди коней, Глина може по них привести її туди, куди зараз везуть Лисого.
— Фі-і-іть! — тихенько свиснув старший.
Слід гадати, це було сигналом зробити привал. Принаймні всі його так зрозуміли. Його охоронець зіскочив з коня й скинув із нього хлопчика. Це було несподівано, тож Лисий боляче впав на спину майже під ноги другому коневі.
— Боляче! — вигукнув він.
Чоловіки розсміялися.
— Це ще не боляче, —
