Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Сто дяблув, панове! Єстем поляк! Не позвалям…

— Заспокойтесь, пане Пшигодський, — промовив Крайніченко. — Нервування погано впливає на шлунок.

Бронек закашлявся, з рота фонтаном полетіли шматочки сиру. Він зчервонів від натуги, хотів щось сказати, але замість слів у нього виривався з горла кумедний хрип. Генрі Прічард, не маючи сили стримати сміху, лупив Пшигодського кулаком межи плечі.

Федір не міг зрозуміти, що, власне, так допекло Бронекові.

Крайніченко глибоко переживав смерть Петра Ярового. Важко було навіть подумати, що Петра вже немає. Разом вони починали війну, разом ішли гіркими шляхами відступу, пліч-о-пліч ходили у контратаки. Потім полон, табори… Доля то розводила їх, то знову зводила на тернистих шляхах підпільної боротьби. Міцна солдатська дружба, не раз випробувана смертю, була дорога їм обом. Фронти і полон навчили Крайніченка вірності тій дружбі. Проте далеко не кожен із тих, кого він зустрічає на своєму шляху, був гідний її. Після смерті Ярового серед цих людей залишився єдиний Андрій, якого Крайніченко знав по Дахау, решта були зовсім незнайомі. Різних людей гнала у мандри війна. Броніслав Пшигодський. Хто він, друг чи ворог? А може, так собі — полова, що віється по світу, не знаючи ні правди, ні кривди. Або цей мовчазний велетень Генрі. Де його правда? Проте всі вони беззаперечно визнали його ватажком групи, довірились йому, і він не мав права не виправдати їх довір'я.

— Я хочу поговорити з вами відверто, друзі, — промовив Крайніченко, сідаючи на колоду поруч з Миколою. — Нам треба з'ясувати, куди простеляться далі наші шляхи.

— Гоу хом, — тихо промовив Генрі.

— То певна річ, панове, ми йдемо додому.

— Але ж кожен із нас має свій дім. — Крайніченко поворушив дрючком багаття.

— Ми йдемо на схід, — твердо сказав Микола.

— Хто це ми, холера його мамці?

— Майор Крайніченко і ми з Андрієм.

— А я? Сто чортів, я теж іду з вами, — залепетав Бронек.

Усі поглянули на Генрі Прічарда. Він сидів, нагнувшись до багаття, і мовчав. На обличчі в нього грали бліді відблиски полум'я. Американець вагався.

— А що скажете ви? — запитав його Федір.

Генрі підвів сірі очі.

— Я іду додому. Ін Америка. Юнайтед стейтс, — Прічард показав рукою на захід.

— Єзус-Марія, — сплеснув руками Бронек. — Мені теж у той бік. У Кракові на мене чекає панна Зося. Я вам кажу, панове, вона чекає на мене з тридцять дев'ятого. Так вона і зістариться, поки я блукатиму по світах. Я з тобою, Генрі, не заперечуєш?

— Я іду в Італію, там американська армія.

— Але ж і генерал Андерс, холера його мамці, теж десь там недалеко, — штучно розреготався Пшигодський.

— А як же Зося? — запитав не без іронії Микола.

— Ой, дивись, Бронеку, підчепить хтось твою панну, — підтримав полтавчанина Андрій.

— Е-е, до дябла, хай чіпляє. Коли вона, я вам кажу, панове, нікому не потрібна, то на який біс вона і мені здалася. У нас у Кракові так, — на обличчі в Пшигодського тріпотіла ніякова усмішка. Йому хотілося як-небудь стушувати неприємне враження від своєї роздвоєності.

— Ну що ж, так тому і бути. Здається, вже готова баланда, — Крайніченко взяв дощечку і зсипав з неї в окріп купку солі.

Години через дві, розділивши крупу і сіль, вони попрощалися на узліссі. Прічард і Пшигодський пішли на південь, Крайніченко повів хлопців на схід.

— Була без радості любов… — почав Микола, але Андрій перебив його.

— Не кажи так, вони хороші хлопці.

— Ну, про Пшигодського я б того не сказав — брехун, крутій і лакуза!

Вони пробирались облазом попід крутими скелями. Покрите талим снігом каміння, здавалося, от-от зірветься з-під ніг. Хлопці ступали в сліди Федора, все вище здираючись на круті, мокрі скелі. Попереду рахманно виблискували сипі плеса озер. Альпійські верхи перекинулись у них, ніби хотіли сховати під воду снігові убори, але квітневе сонце і там золотило їх рожевим теплом. Місцина навколо озер була дика, безлюдна. Тільки від Зальцкаммергуга тяглася через сідловину біла стрічка ще не їждженої з зими дороги. Вона уривалася біля невеличкого загустілого туристяка, що приліпився на скелястому березі озера.

— Непогано було б там переночувати, товаришу майор, — промовив, показуючи на будиночок, Микола.

— А може, в ньому хто є? — застеріг Андрій.

— Подивимося.

Крайніченко звернув уздовж гірського ручая до озера. Спускатись виявилося ще тяжче, ніж підніматись угору. Проте хвилин за сорок вони вже підходили до туристка. Обережно обійшли будинок, але, як і біля зимарки, слідів не помітили. Весною 1945 року німцям було не до туризму.

— Я трохи пройдусь, Гізело, — сказав Хорст, причиняючи за собою двері.

Була вже дванадцята година, а вона ще лежала в ліжку. Вставати не хотілося. Нічого цікавого цей день для неї не обіцяв. Правда, о п'ятій вони мають піти з Хорстом до собору, де пастор обвінчає їх, скріпить шлюб святим хрестом Як вона мріяла колись про цей день. А тепер? У душі млявість і порожнеча. Чому? Може, вона не любить Хорста? Ні, він, як і раніше, живе в її серці. Але після того як Гізела народила мертву дитину, між ними немов виросла камінна стіна. Жінка стомилася від постійної тривоги за свою любов, і поступово їй все стало байдужим.

Сабіна вже в третьому листі пише: батько вимагає, щоб вони негайно обвінчалися, інакше відмовиться переказувати гроші. Гізела