Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
Вони йшли вже довго і все без дороги. Продиралися хащами все далі від людського житла, все вище і вище в гори. Федір Крайніченко вів їх на схід. Він поспішав, маючи намір до ранку перейти старий німецько-австрійський кордон. Район Берхтесгадену і його околиць кишів по долинах есесівцями. Це місце називали альпійською фортецею Гітлера. Почало світати, коли втікачі зійшли на перевал. Федір зупинився, вдивляючись у сині сутінки, що оповили широку долину. На її дні спочивав туман. Мов вовчі ікла, стирчали з нього стрілчасті вежі будівель. Там, унизу, лежав Зальцкаммергут. Містечко вирішили обійти схилами гір. Праворуч за перевалом здіймалася до неба стрімка гранітна, скеля. Тіло Ярового поклали під нею на широкий камінь, за яким круто вниз падав порослий ялинами схил. Камінь, здавалося, плив над верхів'ями дерев кудись у досвітню синяву.
Довго дивився в мертве обличчя друга Федір Крайніченко, потім скинув з плечей шинелю з єфрейторськими нашивками і покрив нею тіло Петра Родіоновича. З уламків скелі вони склали над ним домовину і пішли далі. Ніхто не сказав жодного слова, бо словами не можна було ні полегшити горя, ні вгамувати болю. Хлопці понесли із собою частку його великої людської душі. І то було найдорожче, що залишив він по собі. З-за снігових альпійських верхів викотилось сонце і стало поруч з віковими ялицями у почесну варту над безіменною могилою солдата.
Полудень застав утікачів на протилежному боці долини. Вони знову піднімалися вгору. Ближче до перевалу ліс порідшав, сніг затвердів і вже не чавкав під ногами водою. Скоро дерева розімкнули руки і, поодинці перескакуючи сідловину, побігли за перевал. На сході, затиснуті суворими скелями, блищали на сонці блаватні плеса гірських озер. Глибокою ущелиною з них вибивалася річка. Вона збігала в долину по сходах численних водоспадів, наповнюючи повітря глухим і грізним гуркотом. Ліс устеляв долину, мов ведмеже хутро, розірване білими клаптями засніжених альпійських луків. Ніде ні димків, ні покрівель — людські оселі ліпилися десь значно нижче. Андрій оглянувся назад. Там, за долиною, на дні якої ховався Зальцкаммергут, здіймалася висока скеля і камінь, де залишилася частка його серця. Інші вже спускалися за перепал, а вони з Миколою ще довго стояли на сідловині, назавжди прощаючись з бородатим кубанцем.
— Ходімо, Андрію, рук не підкладеш, — тихо промовив полтавчанин.
Хлопці спускалися до лісу, петляючи між кущами голого, повикручуваного морозами жерепу. Колюче гілля хватало їх за одіж, ніби хотіло повернути назад. Вони не оглядалися, тільки стрічний вітер висікав у них з очей скупі сльози. Але з тим вони не ховалися один від одного. Сліди вивели їх на невелику галявину. Серед неї одиноко стояла зчорніла від часу вівчарська зимарка і присипані снігом загони.
Генрі і Пшигодський вже поралися біля обкуреного казана, що висів над багаттям, повний іскристого снігу. Крайніченко сидів на порозі зимарки і стругав сокирою запліснявілий, обгризений мишами кавалок швейцарського сиру. Перед ним стояла висока бляшанка з крупою і лежала купка солі на чистій дощечці. Всі ці припаси він знайшов у зимарці. Мабуть, вівчарі залишили їх тут ще з осені, тому що біля халупи не було видно ні свіжих, ні давніх слідів.
— Зараз поїмо трохи і відпочинемо, — сказав їм Крайніченко, коли вони підійшли до багаття.
Хлопці сіли на колоду. Під казаном весело палахкотіло полум'я. Руки, обличчя приємно обдало теплом, плечі пригрівало високе сонце, а серця хлопців все ще не могли відтанути.
— У нас буде люксусова зупа, панове, — всміхнувся Бронек, кидаючи біля казана оберемок сухого ломаччя. — Андрію, ти був коли-небудь у Закопаному?
— Пі, — хитнув головою хлопець.
— Так от. Я кажу, «Лісові феї» — то є така ресторація, там до війни подавали кулешу, бринзу і коньяк на запал. У-у, там була бардзо пєнкна кавалерка для панів офіцерів. Які там були кобєти! Панна Стася із Збиткова — крулева, холера його мамці. Панове офіцери стрілялися за неї, а вона приймала мене без пєньонзів. У-у, кажу нам, я буй файний кавалер, прошу пана!
— Згадала баба, як була дівкою, — зауважив Микола.
— А що, я ще мужчина справний. Пшигодські — то геройські хлопці, кажу вам. У нас в роду…
— Те ми вже бачили, — вколов його Микола.
Пшигодський зчервонів і замовк. Підійшов Генрі. Досипав у казан чистого снігу. Сів поруч з Андрієм, простягнув до полум'я мокрі червоні руки. Пшигодського вій майже не розумів, проте любив слухати. Йому подобались жвавість і запал, з якими Бронек умів говорити навіть про незначні речі.
— Спікінд, говори… — сказав він заохочуюче.
— Ех, містер Генрі, що вони знають. У них в Звьонзку Радзєцкім немає жодної пристойної борделі. Хіба вони знають, що таке цивілізований світ? Таке життя не для поляків, я вам кажу.
— Між іншим, не всі поляки думають так, як ви, пане хорунжий, — обізвався Крайніченко. — Прошу, призволяйтесь. — Він передав дощечку з порубаним на шматки швейцарським сиром. — Андрію, засип, будь ласка, у казан крупи.
— Всю сипати?
— Половину, решту залишимо на завтра.
— Єзус-Марія, який смердючий сир, — крутив носом Бронек, уплітаючи свій шматок, аж за вухами лящало. — У нас у Кракові…
— Є краківська ковбаса і панна Зося, чули. Може, у Кракові є щось більш цікаве, пане Пшигодський? — не. стерпів Микола. Його дратувало те, як швидко й легко цей миршавий папок забув про Петра Родіоновича. І це після того, як бородатий завжди ставав на його захист, рятував від Репке і ділився останньою крихтою хліба.
— Ви ще молоді, щоб учити старших. Слово гонору, я не бажаю розмовляти з таким невихованим хлопом, — набундючився Бронек.
— Слухай, ти, гиндик, ще раз назовеш мене хлопом, і я навчу тебе ввічливості, — спалахнув Микола. — Бачиш,
