Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

Де тільки світить сонце із небес:

Ти думай — не тебе володар вигнав,

А ти його.

Шекспір. «Річард II»

Один з предків Мармедюка Темпла, друг і одновірець Пенна[3], знаменитого засновника нової колонії, з'явився в цих краях років за сто двадцять до початку нашої оповіді. Старий Мармедюк — це громозвуке ім'я стадо спадковим у роді — прибув до цього пристанища вигнанців з добрячим статком. Невдовзі він став власником кількох тисяч акрів незайманої землі й опікуном багатьох десятків поселенців. Вельми шануючи його за благочестя, громада квакерів не раз довіряла йому важливі політичні посади. Помер він саме вчасно, щоб не довідатись про своє зубожіння, — така була доля багатьох із тих, хто приїхав багачем до нових поселень у середні колонії.[4]

Значення емігранта в тамтешніх краях назагал визначали з кількості його білих слуг або залежних від нього колоністів та ще з тих громадських посад, — які він обіймав. З цього погляду предок нашого судді був особою неабиякої ваги.

Одначе при вивченні нечисленних документів тих днів, що дійшли до нашого часу, впадає в око цікава особливість: майже всі можновладці поступово й неминуче убожіли, тоді як їхні підлеглі, навпаки, багатіли. Звиклий до легкого життя й не здатний виборювати собі місце в молодому колоніальному суспільстві, багач ще так-сяк тримався на рівні завдяки своїм знанням та усвідомленню власної гідності; але тільки-но він помирав, як його ледачі й порівняно менш уже освічені нащадки змушені були поступатися перед заповзятливістю того класу, зусилля якого стимулювала життєва необхідність. Звичайна річ навіть і тепер у Штатах, у ті часи це й зовсім було вирішальним для долі найбагатшого та найбіднішого прошарків у таких мирних і патріархальних колоніях, як Пенсільванія чи Нью-Джерсі.

Нащадкам Мармедюка припала така сама доля, як і всім, хто покладав надії на успадковані багатства, а не на власні сили, і вже в третьому поколінні вони опустилися до такого рівня, нижче якого в цій благословенній країні ледве чи й могла впасти людина чесна, твереза й тямуща. Проте та сама родова пиха, що, поєднавшись із самовдоволеною безтурботністю, призвела рід до занепаду, тепер стала надихати його до піднесення. Вада перетворилася на чесноту — на життєдайне й діяльне прагнення поліпшити свій характер, становище, а то й домогтися колишнього добробуту. Саме батько нашого нового знайомця, судді, перший почав знову братися вгору суспільною драбиною. В цьому йому вельми стало в пригоді й вигідне одруження, і його єдиний син дістав освіту набагато кращу, ніж та, яку давали звичайні пенсільванські школи і яку діставали представники кількох попередніх поколінь його роду.

У тій школі, куди батько, забагатівши, зміг його віддати, молодий Мармедюк заприятелював з одним юнаком, своїм ровесником. Знайомство те виявилось щасливим для нашого судді, бо дуже допомогло йому в його подальшій кар'єрі.

Родина Едварда Еффінгема була не тільки дуже багата, а й мала великі зв'язки при королівському дворі. Серед поселенців колонії то була одна з тих нечисленних родин, які вважали комерцію принизливим заняттям і які покидали домашній затишок тільки тоді, коли треба було головувати в місцевих органах самоврядування чи із зброєю в руках боронити колонії. В останньому, власне, й полягала вся кар'єра Едвардового батька. Щоб домогтися офіцерського звання в англійському королівському війську, шістдесят років тому треба було хтозна-як довго наслужитися й натерпітися. Довгі роки покірливо ходили в рядових, і той солдат у колоніях, котрий доскочив до командування ротою, вимагав беззастережної поваги з боку цивільної людності. Якщо нашому читачеві траплялося бувати потойбіч Ніагари, він, певно, зауважив, що навіть у цьому північному краю королівських володінь кожен пересічний королівський слуга має неабияку вагу, і то не тільки у власних очах, але й в очах навколишніх людей. Такою ж повагою були донедавна оточені військові й цих наших штатів, де тепер, на щастя, і не чути про війну, хіба що така буде вільно й відверто висловлена воля народу.

Тим-то, коли батько Мармедюкового приятеля, дослужившись за сорок років до звання майора, вийшов у відставку й досить заможно влаштувався жити у своїй рідній колонії, в Нью-Йорку, його там стали вважати за одну з найвпливовіших осіб. Адже він був хоробрим і вірним вояком і з честю виконував завдання, набагато важливіші за ті, які можна було доручати звичайному майорові. Досяглій похилого віку, майор Еффінгем гідно, відійшов на спочинок, відмовившись надалі від пенсії, що становила половину його платні, чи будь-якої іншої винагороди за ту багаторічну службу, виконувати яку він уже не міг.

Міністерство пропонувало йому різні цивільні посади, не лише почесні, а й прибуткові, але він відхилив їх з тією шляхетною незалежністю і лояльністю, які завжди були характерними його рисами. Незабаром після цього прояву патріотичної безкорисливості майор Еффінгем засвідчив ще й неабияку особисту щедрість. Цей вчинок суперечив поняттям про розсудливість, але цілком узгоджувався з його простими й природними поглядами на життя.

Мармедюків приятель був єдиним дитям майора. Ось цьому своєму синові, після одруження його з дівчиною, до якої старий відчував особливу прихильність, він і передав повністю усю свою маєтність, що складалася з цінних паперів, міських і сільських будинків, кількох прибуткових ферм у давніше заселених частинах колонії і великих ділянок незайманщини в нових, — таким чином поставивши свій майбутній добробут у цілковиту залежність від синівської любові. Вже тоді, коли майор відмовився від великодушних пропозицій британського міністерства, багато з тих, хто навіть тут, у найвіддаленіших кутках величезної імперії, домагався прихильності королівського двору, подумав, що він несповна розуму; коли ж він з доброї волі зрікся і свого власного чималого багатства, тоді вже й усі погодилися, що старий здитинів. Ось чому вплив майора відразу зменшився, і якщо він прагнув самоти, то бажання його цілком справдилося. Та байдуже, що там казали люди про вчинок майора, — сам він та його спадкоємець бачили в цьому звичайнісінький дарчий акт, адже батько поступався тим добром, яким сам не міг уже ані тішитись, ані збільшувати його, тоді як син, з огляду на його вдачу й освіту, здатний був і на одне, й на друге. Молодший Еффінгем не відмовився від щедрого дару, оскільки розумів, що батько зберігає моральний контроль над його діями, і тільки скинув із себе тягар відповідальності за багатство. І справді, між ними існувала така довіра, що все це було для них однаково що перекласти гроші з кишені в кишеню.

Перебравши на себе власність, молодик поспішив розшукати свого шкільного друга й запропонував йому