Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
Коли населення тієї місцевості, де були володіння Темпла, зросло настільки, щоб утворити округу, Мармедюка вибрали, згідно із звичаями нових поселень, на. найвищу судову посаду. Вибір цей може викликати посмішку котрогось ученого юриста, але на користь Темпла, крім того, що суддя був конче потрібний, промовляли і його здатності й досвід. І Мармедюк, зроду мавши більше тверезого розуму, ніж який королівський суддя, не тільки ухвалював слушні вироки, але й здебільшого міг добре їх обгрунтувати. В усякому разі, так заведено було в ті часи, і суддя Темпл був аж ніяк не найгіршим серед своїх колег у нових округах. Ба навіть навпаки: він і вважав себе одним з найкращих, та й інші теж так вважали.
На цьому ми закінчимо короткий огляд історії та характеру деяких героїв нашої оповіді й дамо їм надалі змогу говорити й діяти самим.
РОЗДІЛ III
Все, що ти бачиш, — то природи витвір:
Ці скелі моховиті, що підносять
Свої зубці, мов старовинні вежі;
Поважні дерева, які на вітрі
Ледь кронами велично колихають;
Це ніжне поле, що сія під сонцем,
Сліпучіше, ніж мармуровий бюст!..
Але псує людина це творіння,
Як осквернитель чистоту дівочу.
Дуо
Минув якийсь час, і Мармедюк Темпл, трохи заспокоївшись, міг, роздивитись на свого нового супутника. То був юнак двадцяти двох — двадцяти трьох років, зросту трохи вищого за середній. Груба куртка, підперезана вовняним поясом, таким самим, як і в старого мисливця, заважала краще розгледіти його постать. Суддя, черкнувши по ній очима, спрямував уважний погляд на юнакове обличчя. Коли юнак сідав у сани, його риси відбивали якусь дивну тривогу, що її Елізабет одразу помітила, але ніяк не могла зрозуміти. Тривога ця, здавалося, зросла ще більше, коли він просив товариша тримати його від'їзд у таємниці. І навіть тоді, коли він знехотя погодився їхати до селища, вираз його очей промовисто свідчив про невдоволення власним вчинком. Але потроху йото привабливе обличчя розпогодилося. Він сидів мовчки, задумавшись над чимось. Суддя раз по раз уважно поглядав на нього, а тоді мовив усміхнено, ніби вибачаючись за свою забудькуватість:
— Певно, мій юний друже, я з переляку втратив пам'ять. Обличчя ваше здається мені дуже знайомим, а проте навіть за два десятки оленячих хвостів на шапку я не зміг би пригадати вашого прізвища!
— У цьому краю я лише три тижні, — холодно відповів юнак, — а вас, якщо не помиляюся, не було тут півтора місяці.
— Завтра минає п'ятий тиждень, відколи я виїхав. І все-таки я вас десь бачив. Хоча так перелякався, що не було б нічого дивного, якби ви мені сьогодні привиділись уві сні. Що ти скажеш, Бесс? Я ще при своєму розумі? Зможу звернутися з промовою до присяжних або — це зараз набагато важливіше — чи зможу як слід зустріти святвечір сьогодні у великій темплтонській залі?
— Мабуть, впораєшся і з тим, і з тим, любий татку, — озвався веселий голос з-під каптура, — це ж куди легше, аніж убити оленя з рушниці з гладенькою цівкою. — По нетривалій паузі той самий голос додав, але вже з іншою інтонацією: —Ми маємо сьогодні поважні причини для подячної молитви.
Коні, здавалося, відчули, що подорожі скоро кінець; вони закусили вудила й, задерши голови, ще швидше помчали сани рівним плато, що лежало на вершині гори, й незабаром досягли того місця, де дорога крутими звивами спускалася в долину. Суддя, забачивши чотири стовпи диму, що здіймалися з коминів його дому, весело вигукнув:
— Ось, Бесс, твій мирний притулок на все життя! І твій також, юначе, якщо ти погодишся жити з нами.
Погляди його супутників мимохіть зустрілись. Елізабет зашарілася, хоч очі її зберігали холодний вираз, а на вустах незнайомця заграла двозначна посмішка, в якій нібито було заразом і бажання, й небажання стати членом суддівської сім'ї.
Схил, яким спускалися сани, був такий крутий, що їхати треба було дуже обережно, та й дорога в ті часи була лише вузькою стежиною, що в'юнилася понад урвищем. Негр стримував нетерплячих коней, і Елізабет мала змогу роздивитися навколишню місцевість, яку людська праця так змінила, що вона хіба в загальних обрисах нагадувала їй любий з дитинства краєвид. Якраз під ними розляглася рівнина, оточена зусібіч горами. Схили їхні, особливо ті, що виходили на рівнину, були круті й здебільшого поросли лісом. Лише дві-три відноги порушували одноманітність гірського пасма, що обрамляло величезне снігове поле, на якому не було жодного будинку, огорожі чи дерева і яке здавалося незайманої білини хмарою, що опустилася на землю.
А втім, де-не-де на рівноті можна було розгледіти темні рухливі цятки, в яких зіркі очі Елізабет розпізнали сани, що рухались у різних напрямках — до селища чи від нього. Гори в західному кінці долини, хоча й високі, були не такі круті й спадисто переходили в улоговини та вузькі долини або утворювали тераси й видолки, придатні для обробітку. З цього боку рівнини по горах усе ще зеленіла хвоя, але далі око тішили хвилясті обриси гір, де на кращих грунтах росли буки й клени. Між лісами іноді траплялися білі прогалини, і дим, який клубочився над верхівками дерев, свідчив, що там уже поселилися люди й почали обробляти землю. Де-де ці прогалини, завдяки спільним зусиллям поселенців, зливались у великий поруб, але частіше вони були невеликі й поодинокі. Однак зміни були настільки великі, а праця тих, хто присвятив своє життя розвиткові краю, така вперта, що вражена Елізабет мала таке відчуття, ніби всі ці кількалітні зміни сталися щойно, в неї на очах.
У західному кінці цієї дивовижної долини, де жодна рослина не пустила коріння, відног було більше, аніж у східному; та й самі вони були більші. Один з них виступав далі, ніж інші, утворюючи обабіч себе гарно вигнуті сніжні затоки. На самому краю його височів могутній дуб; він далеко простер свої віти, ніби намагався хоч кинути тінь на те
