Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

Батько й дочка (бо саме такі були родинні стосунки подорожніх) мовчали, поринувши в глибоку задуму; тільки порипування саней часом порушувало тишу. Батько пригадував свою дружину, як вона чотири роки тому притискала до грудей доньку, неохоче відпускаючи її до Нью-Йорка — єдиного на той час міста, де можна було дістати освіту. Кілька місяців по тому смерть забрала в нього подругу його самотності; однак батько, дбаючи про інтереси дочки, вирішив не забирати її назад у цей закутень раніше, ніж вона скінчить свою науку. Думки дівчини були не такі сумні, бо в них вплітався радісний подив від нових краєвидів, що відкривалися її очам з кожним поворотом дороги.

Гора, що нею їхали наші подорожні, була вкрита соснами, які без гілок сягали вісімдесятифутової висоти, а з верхівками бували і вдвічі вищі. Погляд подорожніх вільно проникав крізь численні. просвітки між високими деревами, зупиняючись лише на віддалених вигинах місцевості чи на вершині гори, що підносилася по той бік долини, куди вони поспішали. Темні стовбури дерев рівними колонами зводилися з чистої білини снігів, і то вже на великій височині випускали сучкуваті віти, вбрані у вбогу вічну зелень, яка сумно контрастувала із зимовим заціпенінням унизу. Вітру наче не було, але верхівки сосон велично коливалися, видаючи глухий тужливий шум, цілком суголосний усьому сумному краєвидові.

Сани вже їхали по рівному, й очі дівчини допитливо і трохи боязко вдивлялись у лісові нетрі, коли це під склепінням дерев завалувало гучно й протягло, так, ніби там була ціла зграя гончаків. Подорожній ураз гукнув до негра:

— Стій, Аггі! Це ж старий Гектор! Я впізнаю його гавкіт серед тисяч інших! День сьогодні ясний, і Шкіряна Панчоха пустив своїх гончаків на узгір'я підняти звіра. Тут неподалік оленяча стежка… Слухай, Бесс, коли ти не боїшся гуку пострілів, я добуду тобі на різдвяну печеню оленячої сідловини!

Негр із веселою усмішкою на змерзлому обличчі зупинив коней і почав бити рукою об руку, гріючи задубілі пальці, а подорожній випростався і, відкинувши запону, скочив із саней просто на сніг, що навіть не осів під вагою його тіла. З-посеред купи валіз і пакунків він витяг дубельтівку, скинув товсті верхні рукавиці і, лишившись у шкіряних, оторочених хутром рукавичках, оглянув запал і вже зібрався рушити, коли в лісі почувся легкий шум, і чудовий олень вискочив на стежку просто перед його очі. Звір з'явився несподівано, і біг його був неймовірно швидкий, але те не збентежило подорожнього, що був, певно, неабиякий мисливець. Ледь уздрівши оленя, він приклав рушницю до плеча і, маючи досвідчене око й тверду руку, прицілився, і спустив курок. Олень, очевидно неушкоджений, біг далі. Не опускаючи зброї, мисливець знову вистрелив услід жертві, але з тим самим успіхом.

Усе це сталося так раптово, що дівчина розгубилась. Підсвідомо вона вже раділа, що олень утік, майнувши, наче метеор, через стежину, та раптом слух їй різнув сухий короткий звук, зовсім не схожий на громохке бахкання батькової рушниці, але в якому можна було легко впізнати постріл з вогнепальної зброї. Тої ж миті, як вона почула несподіваний звук, олень, відштовхнувшись од снігу, здійнявся у високому стрибку в повітря, і відразу ж пролунав другий постріл, схожий на перший, — саме тоді, коли звір упав сторч головою і покотився по сніговій корі. Почувся голосний вигук невидимого вправного стрільця, і двоє чоловіків вийшли із своїх засідок за соснами.

— А, Натті! Аби знаття, що ти в засідці, то я б і не стріляв! — вигукнув подорожній, прямуючи до того місця, де лежав олень, а захоплений негр поправував слідом за господарем. — Але старий Гектор так загонисто гавкав, що я не міг стриматися, хоч навряд чи поцілив.

— Звісно, що не поцілили, судде, — відповів мисливець з причаєним сміхом, всім своїм виглядом ніби промовляючи, що він — вправніший стрілець. — Ви спалили свій порох і тільки носа погріли собі цього холодного вечора. Невже ви сподівалися підстрелити з вашої пукавки дорослого оленя, коли на нього напосіли Гектор із сукою? На болотах скільки завгодно фазанів, а снігові пуночки літають аж під вашими дверима — годуйте їх хлібними крихтами і стріляйте собі на втіху, хоч би й щодня; та коли вже вам забажалося оленини чи ведмежатини, то озбройтеся довгою рушницею з просаленими клейтухами, бо змарнуєте хто-зна скільки пороху, а шлунок ваш лишиться порожній.

Скінчивши цю мову, він. потер носа голою рукою, широко розкрив рота і знов засміявся своїм нечутним сміхом.

— Та ні, Натті, моя рушниця б'є добре — я вполював з неї не одного оленя, — відказав подорожній, добродушно усміхаючись. — В одній цівці була картеч на оленя, в другій — шріт на птахів. Але я бачу дві рани: в шию і просто в серце. Одна з них, безперечно, від мого пострілу.

— Хто б не поклав оленя, — відповів мисливець досить похмуро, — а його однаково доведеться з'їсти.

Промовивши так, він витяг великого ножа із шкіряних піхов, що стирчали за поясом, і перерізав оленеві горлянку.

— Якщо в нього потрапили дві кулі, то, очевидно, й постріли були з двох рушниць; до того ж, хто коли бачив, щоб таку діру, як оце в шиї, можна було вибити рушницею з гладенькою цівкою? І ви мусите визнати, судде, що звір упав після останнього пострілу, який був зроблений рукою твердішою і молодшою, ніж ваша чи моя. Що ж до мене, то я, хоч людина й небагата, можу обійтися без оленини, але не збираюся відмовлятись від своїх прав у вільній країні. Хоча, коли вже на те, сила тут часто заступає право, зовсім як у Старому Світі, — ось що я скажу.

Усю цю тираду мисливець виголосив украй невдоволеним тоном; щоправда, він був досить розважливий і останні слова мовив так тихо, що всі почули тільки якесь бурчання.

— Та ні, Натті, — заперечив подорожній із несхитною добродушністю, — мені йдеться лише за честь. Оленину можна купити за кілька доларів, але хто мені відшкодує втрату честі носити оленячий хвіст на шапці? Лишень уяви собі, Натті, як я торжествував би над тим глузієм Діком Джонсом, що за цю зиму вже сім разів давав хука і вполював лише байбака й кілька сірих білок!

— Справді, судде: дичини все меншає через усі ці ваші поруби та вдосконалення, — пробурмотів старий мисливець, ніби скоряючись неминучості. — А були ж часи, коли я з порога своєї хатини вбивав по